Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Повстанці звільнили політичних в'язнів, серед них більшовиків і учасників Таращанського повстання, а на їх місце ув'язнили представників гетьманського уряду, включно з генералом Слюсаренком, губернським старостою Яновським і повітовим старостою А. Ф. Мгибреєвим.[16б *] Владу а місті перебрав військово-революційний комітет, що складався з більшовиків, лівих есерів (боротьбистів) і лівих соціал-демократів: Василя М. Елланського (псевдо — Блакитний), В. Лазарського, П, Маслика, В, Качинського, М. Мотузка, С. Косенка, Е. Дем'яновського та інших.[17] Виступаючи на зборах, боротьбист Михайло Шинкар сказав, що "Болбочан і Директорія — то ще не знати, що за люди, а от московські більшовики — ото справжні приятелі трудового народу і що, мовляв, він, Шинкар, і його компанія в першу чергу простягнуть руку до своїх московських товаришів".

Принагідно можна додати характеристику колишнього штабскапітана царської армії і начальника київського військового округу за Центральної Ради Михайла Шинкаря, яку подає історик Дмитро Дорошенко:

"…М. Шинкар організував повстанське ядро на Київщині й намовляв проф. М. Грушевського йти до повстанців і стати на чолі руху. І цей не згодився лиш тому, що не мав надії на піддержку повстанців збоку Совітської Росії і боявся сил німецьких і австро-угорських військ".

Одначе Шинкар і його товариші не здавалися. Як пише далі Д. Дорошенко:

"… не маючи змоги викликати загальне повстання, більшовики і соціалісти-революціонери викликали повстання місцеві, локальні".[18] Але уже наприкінці листопада і на початку грудня 1918 року, коли більшовикам вдалося об'єднати й координувати дії повстанців, то разом з наступаючими регулярними силами повстанство "стає головним фактором в остаточному розгромі ворожих сил".[19 20]

Як же реагувала Директорія на діяльність лівих, ворожих українській державності кіл, коли було відомо, "що ліві есери вже тоді вели підпільну роботу проти Української Народної Республіки та були в порозумінні з московськими більшовиками"? Відповідь на це питання дає полковник Є. Коновалець, який мав необмежений доступ до правлячих кіл УНР:

"Команда (Осадного Корпусу — Я. Ш.) відшукала в підпіллі їхнього провідника М. Шинкаря, забезпечила йому особисту волю й пропонувала йому шукати порозуміння з Директорією. Мав також я з ним розмову, одначе неможливо було дійти з ним до якого-небудь порозуміння, бо сам він не міг сказати, чого власне хоче він та його однодумці".[21 *]

Влада ревкому в Полтаві протрималась тільки два дні,— 28 листопада до міста прибули відділи полковника Болбочана, і наступного дня, 29 листопада, у Полтаві було проголошено владу Директорії.[22 *] Відділ козаків оточив Червоні казарми, де стояло "революційне військо", і зажадав від нього негайно скласти зброю. Селяни виконали наказ без опору і розійшлися. Вертаючись додому, питалися, хто їм виплатить 40 карбованців добових.[23 *] Місцевий театр привітав прибуття українського війська постановкою п'єси "Богдан Хмельницький".[24] У Полтаві розмістилась штабквартира полковника Болбочана і Запорозького Корпусу.

Що ж до членів революційного комітету, то Петро Болбочан, як представник влади УНР, обійшовся з ними коректно. Він подякував за допомогу в захопленні Полтави і запропонував, щоб вони або признали розпорядження нової влади, або увійшли з нею в коаліцію і спільно виробили якийсь modus vivendi (статус кво). Ревком категорично заявив, що ні в які переговори не вступає, бо він, мовляв, представляє одну законну владу "трудового народу". Тоді ревком було арештовано, "він просидів в арешті, здається, одну добу, а по розв'язанню "революційного" війська було випущено і його. Він собі розійшовся спокійно, тихо і мирно".