Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

своєю прихильністю до Директорії, вони влазили в довір'я військових відділів і, користуючись їх безпечністю, нищили їх при кожній нагоді".[11] Можна погодитися з твердженням С. Шемета, що такий стан в країні викликав у полковника П. Болбочана "передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності, свідомість того, що повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу, страшенно турбувало Болбочана перед повстанням і на початку його… Таке ставлення насторожило проти нього українських соціалістів, і вони почали супроти нього кувати. Особливо ненавидів його В. Винниченко".[12]

Що ж діялося на Лівобережжі, коли полковник Болбочан прийняв пост головнокомандувача? Його першим завданням, крім охорони кордонів, було встановлення влади УНР. Ще перед протигетьманським повстанням, в ніч з 14 на 15 листопада 1918 р., до Харкова з Чернігівщини прибув Болбочан з своїм 2-им Запорозьким полком. В той час полк складався з 1600 багнетів, кінної сотні, двох гарматних батарей, з 12 легкими і 24 станковими кулеметами.[12а] Командир VII Харківського Армійського Корпусу генерал Лігнау, який 15 листопада провів перегляд відділу, вирішив залишити Запорожців у Харкові для втримання правопорядку. В ніч з 16 на 17 листопада той же відділ Запорожців обсадив "своєю сторожею всі урядові інституції міста Харкова, в тому числі і штаб генерала Лігнау, а сам генерал опинився під домашнім арештом. Була оголошена влада Директорії. Нігде переворот не пройшов з таким порядком, як у Харкові. Запорожці не допускали себе ні до яких ексцесів. Всяке свавілля, злочин строго каралися. Старалися державний апарат зберегти неушкодженим, тому всі залишались на своїх місцях, тільки замість губерніального старости на чолі цивільної адміністрації поставлено вибраного відділом Українського Національного Союзу губерніального комісара Сергія Тимошенка.[13 * **]

Далі С. Шемет пише, що полковник П. Болбочан спромігся таки переконати генерала Лігнау залишитися на службі Українській Республіці. Однак Директорія "рішуче тому спротивилась і вимагала навіть його арешту. Це зробило дуже погане вражіння на все старшинство, а тут ще дійшли чутки з Києва про масові розстріли старшин урядом Директорії. Старшинство почало ухилятися від служби у військах Директорії, почали тікати на Дін під захист Добровольчої армії, Була оголошена мобілізація. Велика кількість людей зголосилася до війська, але не було вже кому цю масу прибрати до рук, бракувало командного складу, особливо вищого — авторитетного. Це визвало необхідність розпилити сили Запорозького Корпусу, аби зорганізувати хоч сяк-так командування для формованої армії, і тим Запорозький Корпус був дуже ослаблений".[14] Як зазначає колишній старшина УГА, командні пости в діючій Армії "заповняли в революційний спосіб, підносячи в отамани і полковники людей без належного військового вишколу… в діючій Армії в скорому часі зароїлося від полковників без полків".

Саме в таких умовах доводилося полковникові П. Болбочанові встановлювати владу УНР на Лівобережжі. З Харкова з частинами свого війська він подався до Полтави, де склалося унікальне становище. На приступ до міста зі сторони Харкова, тобто на залізниці, по якій наступали Запорожці, німецька залога Полтави виставила кілька гармат. Наступ проходив повільно, бо відділ гетьманських військ вів досить успішну боротьбу з невеликими частинами полковника Болбочана. Однак військові операції продовжувалися і головним чином зосереджувались на станції Люботин, а згодом на станції Водяна. Війська П. Болбочана "посувалися трохи вперед на Іскровку то знову відступали на Водяну".[15 *]

Тим часом у ніч на 27 листопада Полтаву зайняли загони повстанців, що складалися майже з 500 осіб, очолюваних губернським комітетом і революційним штабом. Ці загони повстанців, сформовані з місцевих робітників і селян з навколишніх сіл, після короткочасного обстрілу зайняли Червоні казарми. Перед нападом повстанців на місто, більшу частину війська, що стояло в казармах, було вислано на Свинкову боротись проти відділів Болбочана. Рішучий опір повстанцям поставив штаб командира VI-го Полтавського армійського корпусу, яким командував генерал-хорунжий Слюсаренко. Оточивши будинок уряду, де знаходився штаб, повстанці відкрили рушничний і кулеметний вогонь, "Обстріл тривав коло півгодини, після того повстанці запропонували засівшим в будинку здатися. Одначе штаб відмовився і продовжував триматися в будинку уряду до другої години ночі".[15а] А вже надвечір 27 листопада повстанці опанували містом і проголосили там радянську владу. В цьому повстанцям сприяла рада солдатських депутатів німецького гарнізону.[16] Оволодівши містом, колишній член Центральної Ради, а тепер начальник революційного штабу Михайло Шинкар вислав по лінії наступну телеграму:

"Всім, всім. Сьогодні 27 листопада в 6 1/2 год. ранку Полтаву зайняли революційні війська. Вуличний бій продовжується. але перевага по боці повстанців. Начальник революційного штабу