Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Відомо, що на початку 1919 року в Італії ще було приблизно 80 000 українських військовополонених. Тяжкі умови в їхніх таборах створили плідний грунт для ворожої пропаганди і деякі з тих полонених, щоб врятуватися від смерті, записувалися в ряди польської і російської білогвардійської армій. Уряд УНР вислав Олександра Севрюка до Італії, щоб він домагався їх звільнення. Але замість того, щоб вжити рішучих заходів в цій справі, за словами о. Ксаверія Бона, радника української місії при Ватікані. Севрюк тільки "їздить по всій Європі, розкидаючи гроші на найменші забаганки, коли полонені, яких так треба на Україні, сидять без жодної допомоги і поволі вмирають або переходять до ворога!.." Дивись в праці Євгена Онацького. По похилій площі,— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, т. І, ст. 86. ">[26 *] При цьому можна додати, що російська кадетська партія, як і безпартійні росіяни, які займали різні пости в українському уряді, всіма силами підтримували військові наміри, що мали на меті повалити будь-яку форму української незалежної держави.

Розвиток тих подій, правдоподібно, спонукав полковника П. Болбочана з своїми Запорожцями підтримати повстанців проти російських планів. До подібного висновку приходить В. Євтимович:

"Іменно так розуміли Болбочан і Запорожці мету і суть повстання, до якого почала готуватися українська революційна демократія, об'єднана в Національному Союзі". Далі В. Євтимович зазначає, що "перед повстанням і в дні повстання, Болбочан ще хотів і надіявся об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими кругами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг на Україні. Тому Болбочан відвідав Скоропадського, звернув його увагу на причини незадоволення Національного Союзу і відверто заявив, що у разі повстання під проводом Національного Союзу він з Запорожцями не буде по стороні Гетьмана…" Одначе Гетьман дотримувався думки, робить висновок Євтимович, що для збереження Української Держави треба було знайти підтримку в міжнародних колах різними поступками і навіть розривом з Національним Союзом, який вважали на Заході надто революційним. На погляд Скоропадського, обеззброєна політикою німців Українська Держава не спроможна власними силами оборонити себе від російської агресії і остаточної окупації.

Одначе полковник Болбочан не припиняв своїх зусиль. Як пише далі Сергій Шемет:

"Також пізніше, в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спробу примирити Гетьмана зі збунтованою демократією для боротьби проти московсько-неділимської небезпеки, для того телеграфічно звернувся до Скоропадського з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер". В Києві телеграму прийняли як провокацію. "На нещастя наше, ні Гетьманові, що хотів зберегти державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося. Гетьман помилився у своїх надіях на міжнародню підтримку; Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії".[27]

Дехто запитує, чи мало б повстання успіх, якби до нього не пристав полковник Болбочан із Запорожцями. Це питання — просто теоретичне, бо ж полковник Болбочан "пристав до повстання з тяжким серцем". Одначе і той факт залишив по собі суперечку. Микита Шаповал, один із організаторів повстання, пише:

"…командир Чорноморського коша Пелещук і начальник Запорозької дивізії полковник Балбачан восени самі запропонували довірочно свої услуги. Зносини з цими особами я таємно підтримував… тепер лише скажу, що напр. полковники Пелещук і Балбачан ще за два тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопаду".[28 * **]

З огляду на заходи полковника Болбочана примирити Скоропадського з лідерами Українського Національного Союзу, можна не погодитись із твердженням М. Шаповала, Правдоподібно, самі організатори повстання звернулися до полковника Болбочана, щоб він із своїми Запорожцями приєднався до повстанців, бо єдиною надійною силою, на яку вони могли покластися, були Січові Стрільці.[29 *] В той час їхня дивізія складалася з чотирьох піхотних полків, одного кінного, гарматного, кінно-гарматного дивізіону та інженерного полку.[29а]

Болбочан наполягав на тому, щоб після звільнення Києва там стояли два полки Запорожців для втримання законності, ладу, спокою і несення залогової служби. Як пише сотник І. Барило, полковник Болбочан не хотів допустити до того, щоб в столиці знову розпочалося "панування розбещеної отаманії і пізніше — анархія". Він також вимагав, щоб в столиці було залишено ввесь державно-адміністративний апарат, з якого усунуто явно ворожі українській справі елементи. В іншій позиції своїх умов полковник Болбочан настоював на тому, щоб в державній праці покладатись тільки на відповідальних людей І поступово замінювати ненадійних.[30] "Знали, очевидно, що Болбочан був проти, щоб з Петлюри робити маршала української діючої армії,— пише Петро Солуха. — Знали, що