Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

били обстріляні гарнізони Глухова і Стародуба". В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 181. Та не тільки боями займалися Запорожці в прикордонній смузі. Про життя 2-ої пішої сотні Богданівського полку під командою сот. Ярмолюка, яка стояла в околиці Уразова, тепер Луганська область, пише її козак таке: "З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва, "Ще не вмерла Україна"… Сот. Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, коли співали гімн, аби скидали шапки. Цілком правильно! Але науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювалось дуже упрощено — просто били по шапці і так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин", І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки". В. Сімянців. Уразова, — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк, 1965, ч,2, ст. 39. ">[*] Треба мати на увазі деякі явища, які існували в той час в країні і які мали значний вплив на дальший розвиток подій. Незважаючи на існування Української Держави, на її території перебували дві великі військові сили — Німеччини й Австро- Угорщини, з якими уряд Гетьмана мусів рахуватися і які не завжди діяли на користь України.

Іншим моментом, про який не слід забувати, був той факт, що хоча українські, німецькі й автро-угорські війська витиснули більшовицькі частини поза межі України, вони залишили за собою підпільні організації, які переслідували одне — повалити самостійну Українську Державу.

Таку мету визначив сам Ленін. У промові від 22 жовтня, яку було виголошено на засіданні Центрального Комітету російської більшовицької партії, він зазначав, що "якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського Князівства з XV-гo сторіччя".[4][4а] Подібне становище зайняли потенційні союзники українців у майбутній боротьбі з більшовиками-росіянами, що прагнули відновити російську, некомуністичну імперію, — так звані білогвардійці.

Посередині, між урядом Скоропадського і більшовиками стояли усунені від влади гетьманським переворотом українські соціалісти. їх лідери не могли погодитися з існуванням консервативного і, на їх погляд, антидемократичного уряду. Для декого з них то було питання політичних принципів, для інших — жадоба влади. Як скоро виявилося, одначе, їхнім прорахунком стало те, що у задумі повалити гетьманат вони шукали союзників серед кіл, які були зовсім ворожі самому існуванню української державності. Тому, що білогвардійці щойно формували свої збройні сили і навіть не мали наміру вести переговори про будь-яке співіснування з Україною, вважаючи її невід'ємною частиною російської імперії, єдиними надійними союзниками українських соціалістів могли бути тільки більшовики.

Ще перед приходом до влади П. Скоропадського більшовики приступили до здійснення свого завдання. Під час наради в Таганрозі Центрального Виконавчого Комітету Рад України, 18 квітня 1918 року, було сформовано Бюро по керівництву повстансько-партизанським рухом на Україні і схвалено Маніфест, в якому закликалося до боротьби "проти української буржуазно-націоналістичної контрреволюції та німецьких окупантів".[5] Вся партизанська війна, згідно з інструкцією більшовиків, "повинна протікати під нашим прапором",[5а]

Підривна діяльність продовжувалася також в самій столиці України та по інших містах, В Києві кооператив "Життя", що мав своє приміщення на Константинівській вулиці, став центром союзу більшовицької молоді, організованого 29 квітня 1918 року. Там же відбувалися підпільні наради більшовицьких організацій Подолу.[6] А 26 травня 1918 року в Києві відбулася нелегальна партійна нарада, яка разом з місцевими партійними мітингами мала на увазі посилити діяльність більшовиків, особливо по агітації і по організації партизанських загонів. З такою метою на Україну висипались більшовики-агітатори й організатори. В листопаді, наприклад, на Україну вислано 77 осіб, а в грудні — 177.[7] Вони проводили свою підривну діяльність не тільки серед українців, але також серед німецьких частин. Внаслідок таких заходів ще в березні 1918 року було об'єднано партизанські групи кількох волостей Чернігівського повіту в один загін, що нараховував до 1500 осіб. У травні 1918 року більшовикам вдалося створити "радянський півострів" на території чотирьох повітів Чернігівської губернії.[7а] До кінця липня у Новгород-Сіверському повіті було 30 партизанських загонів, які згодом також об'єдналися в один відділ. У червні створено підпільний комітет у Городнянському повіті, який теж почав організовувати партизанські загони. Подібну роботу проводили більшовики в інших повітах Чернігівської гебернії: Гомельському, Конотопському, Сосницькому, Новозибківському, Ніжинському і Остерському. Очевидно, що подібна робота більшовиків, з більшим чи меншим успіхом велася і по інших губерніях Української Держави.

У червні в Чернігівську губернію відправлено з Москви Миколу Кропив'янського із завданням організувати військовий штаб "для керівництва партизансько-повстанським рухом на Чернігівщині та частині Полтавської губернії",[8 *] Зброю для партизанських загонів перевозили через нейтральну зону, що розділяла Україну від Росії. Про це так пишеться у "Нарисах історії Чернігівської обласної партійної організації":

"Гвинтівки, патрони, а часом кулемети везли на підводах, прикритих сіном, гончарними виробами, або чим іншим, чи у залізничних вагонах між дровами. Партизани Чернігівщини в основному користувалися зброєю з складу, що був влаштований у с. Колонтаївці Конотопського повіту. Сюди ж зброю доставляв працівник оргбюро і активний учасник більшовицького підпілля К. Т. Неровня. Допомагали в перевезенні зброї і військові частини. Один тільки 1-й Червоний козачий полк, який перебував у Почепі, протягом червня-липня 1918