Запорожців з Мелітополя, що вже раніше планувалось, виникнув ще один конфлікт між комендантом і Запорожцями, тим разом в справі платні козаків. Від того часу, як Запорожці виїхали з Києва, вони одержували необхідний аванс, а з платнею для них зволікали. Хоч Запорожці передали до державної скарбниці понад 16 мільйонів рублів, все ж таки губерніальний комендант відмовився видати платню Запорожцям, мовляв, він мусить порозумітися в тій справі з Києвом. Крім платні, виникла ще й інша справа, про яку сотник Монкевич пише таке: "Тим часом губерніальний комендант встиг себе зарекомендувати завзятим москалем і ворогом України. Свої симпатії і переконання він виявляв досить відверто. Так само був настроєний і цілий його штаб, не дивлячись на те, що він формувався ще за часів Центральної Ради. З цього приводу почали вибухати малі інциденти між старшинами-Запорожцями і старшинами Таврійської комендатури, які загрожували перейти в поважний конфлікт, що незабаром і сталося. Під час обіду в одному ресторані міста Мелітополя, де було багато старшин-Запорожців, сидів також губерніальний комендант із своїм штабом, Займали вони окремий стіл. Під час обіду губерніальний комендант, наче нарочно, щоби почули і старшини Запорозької Групи, сказав по-російськи: "Цьому війську, яке грає тепер жовто-блакитну оперетку, не дам ані копійки, скільки б вони не просили".[37] Очевидно, що старшини зареагували на заяву коменданта, який, у свою чергу, пожалівся отаману Натієву і просив їх покарати. Підполковник Болбочан вияснив Натієву всю справу і вимагав, "щоб комендант перепросив старшин-Запорожців за свою поведінку, видав усі потрібні гроші для Групи і негайно подав прохання про демісію. Коли ж комендант не схоче виконати усіх вимог, то просив дозволу отамана Натієва його заарештувати, призначити тимчасово нового коменданта, а про причини арешту донести Урядові. Отаман Натієв погодився з вимогами підполковника Болбочана. Але на пред'явлені вимоги комендант тільки розсміявся, почав чванитись і удавати верховну владу". Однак він змінив свою позицію, коли до канцелярії прибув відділ Запорожців його арештувати. Лише тоді погодився перепросити старшин і видати гроші. Тільки не хотів уступити з свого поста. Отаман Натієв умовив Болбочана відступити від своєї останньої вимоги і краще вислати звіт до військового міністерства про діяльність губерніального коменданта.
З огляду на становище в Мелітополі, було вирішено перевести Запорожців до Олександрівська, де вже стояли Українські Січові Стрільці. Прибувши туди, ці два українські формування вступили в бій з матросами-більшовиками.[38]
На службі Українській Державі
У добу Української Держави, згідно з наказом Гетьмана Павла Скоропадського і військового міністерства, Кримська Група залишила Олександрівськ (тепер Запоріжжя) для з'єднання з іншими Запорозькими частинами, що перебували на кордоні Воронезької та Курської губерній і частково на Дону. Окрема Запорозька дивізія, створена з добровольчих частин, згідно з наказом Військової Офіції № 667 від 5 листопада 1918 p. була підпорядкована VII Харківському Армійському Корпусові,[1] 2-й Запорозький полк розташувався на Слобожанщині. "Після перегляду Запорозьких частин інспектором армії генеральним хорунжим Приходьком, а згодом і самим військовим міністром Олександром Рогозою, 2-й Запорозький полк в силі 16 піших, одної кінної, технічної, самокатної і двох батарей 1-го Запорозького гарматного полку, в бойовому складі 5000 козаків, у серпні 1918 року виїхав з Слобожанщини залізничним танспортом і прибув на станції Семенівка і Гомель, звідти, згідно з наказом, похідним порядком прибув до міста Воронок, де залишився штаб 2-го полку, комендантська, вишкільна, немуштрована сотні і постачання, а муштрово-бойові сотні з артилерією зайняли лінію кордону від міста Стародуба до села Слобідка Камінська або Камінка".[1а *] До цього можна додати спостереження старшини Запорожців Б, Монкевича щодо зміни влади на Україні. "Хоч ідея гетьманату, — пише він, — не мала глибоких коренів серед Запорожців, навпаки, більшість була республіканських переконань. Але коли переворот стався, в корпусі його зустріли зовсім спокійно, Запорожці погодилися з фактом, що коли самостійність України запевнена, то можна служити і Гетьманові. Дуже незначний відсоток старшин і козаків, революційно настроєних, покинув ряди Запорожців".
