Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Відповідь на ці питання складна тому, що вона охоплює декілька поглядів. Наприклад, зовсім інакше дивився на заходи полковника П. Болбочана голова Директорії Володимир Винниченко. "і тут же треба зазначити, — пише він, — надзвичайно шкідливу ролю полковника Болбочана на Харківщині. Цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії. Виставляючи себе як офіціяльного представника Директорії на Харківщині, він поводився там як найлютіший противник і ворог її. Не кажучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялася від гетьманської (а часто лишав на місцях і самих гетьманців), він учиняв ще такі речі. В Харкові саме під час повстання меншовиками скликався робітничий з'їзд. По всім даним з'їзд мав бути не більшовицький. Отже з цієї причини не було підстав ставитись до його неприхильно. Але Болбочан, будучи політичним неуком, а крім того ворогом взагалі робітництва, яке б воно не було, більшовицьке чи меншовицьке, з'їзд заборонив. Це викликало в меншовиків здивування, потім обурення. З'їзд було розпочато без дозволу Болбочана. Тоді цей один із плеяди "національних героїв" силою розігнав з'їзд, а багатьох учасників і керівників його арештував і розстріляв".[7 *] Одначе, як було сказано вище, посилаючись і на інформацію з друкованого радянського джерела, з'їзд робітників в дійсності ставився вороже до української державності і навіть, як зазначає сам В. Винниченко, зігнорував заборону полковника П. Болбочана. Далі він сам визнає, що "більшість робітничого з'їзду, мовляв, була неукраїнська й поставилась би негативно до української влади".
"… дізнавшись про розгон робітничого з'їзду в Харкові, я зразу поставив С. Петлюрі, як Головному Отаманові українських військ вимогу, щоб цього "діяча" було заміщено або, принаймні, послано до його комісара для контролю в його політичних виступах і діяльности. Але Симон Петлюра, — як пише далі В. Винниченко, — взяв під свою оборону Болбочана й нікого до його не послав, посилаючись на те, що ми від Болбочана відрізані, крім того Болбочан може образитись, а він головна наша сила на Харківщині й усьому лівому березі".[8]
Дещо меншу стурбованість виявляє В. Винниченко з'їздом селянської спілки на Полтавщині, що був, як констатує він, "цілком український, під керівництвом свідомих українських діячів. І Болбочан цей з'їзд також розганяє, й багатьох учасників його поре різками".[9 * **]
Одначе на підставі більш об'єктивного дослідження, справа з селянським з'їздом виглядала дещо інакше, ніж про це пише В. Винниченко, У Матвія Стахіва, колишнього офіцера Галицької армії, історика, знаходимо цікаву інформацію, котра дозволяє читачам самим дати оцінку наведеним фактам. "Цей з'їзд Полтавщини мав до 400 селянських делегатів. Проте майже половину з них фальшованими діями пропхали більшовики разом з "боротьбистами". Дійсні селянські делегати підтримували владу Директорії. Друга частина з'їзду, опанована більшовицькими агітаторами, старалася здобути більшість на з'їзді безсоромними нападами на владу і взагалі на українську державність. З'їзд привітав особистий представник полковника Болбочана, який бажав з'їздові найкращого успіху. Але цей успіх був би сумнівний, якби відповідальна влада не боронила з'їзд перед більшовицькою провокацією. Особливо нападав на Директорію УНР якийсь ніби-то делегат, який навіть не вмів говорити по-українськи. Власне Болбочан виступив в обороні Директорії і наказав притримати підозрілого агітатора та зробити в нього ревізію. При ревізії в нього знайдено 400.000 новеньких рублевих банкнотів. Було ясно, що це урядовий совєтсько-російський шпигун і провокатор. На допиті він признався до своєї служби".[10]
Однак корені проникнення у розташування Болбочана різного роду прихованих ворогів і диверсантів набагато глибші. Тому варто погодитись з твердженням колишнього члена Директорії О. М. Андрієвського, котрий, аналізуючи цю сторону дійсності, зауважує, що справа полковника Болбочана почалася ще в Києві, і додає, що до знищення Запорозького Корпусу, разом з В, Винниченком, причетні були "член Директорії А. Макаренко, залізничник Вірко і с, р. Григоріїв-Наш"…
