Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Переоцінка власних сил була суттєвою помилкою українських політичних керівників. Особливо лідери соціал-демократів соціал-революціонерів, правдоподібно, до загальної кількост регулярного війська також враховували різні партизанськ загони, з якими вони мали зв'язки. І навіть тоді ці числа були значно перебільшені або просто вигадані, як це робить Б. Мартос, коли ставить полковника Болбочана на чолі 200 000 армії.[4] "Це означало б, — робить висновок М. Стахів, — що в тім часі решта армії УНР у Києві, на Волині і на Правобережжі мусіла б числити принаймні ще 300 тисяч вояків — тим то разом уся армія УНР мала реально 500.000 вояків".[5] В дійсності, при кінці грудня — на початку січня 1919 року українські сили складалися приблизно з 40 000 регулярного війська, 50–60 тисяч озброєних повстанців, а якщо врахувати ще рекрутів, то загальна кількість могла доходити до 150000 вояків. Згідно з твердженням генерала Олександра Грекова, який у січні 1919 року займав пост міністра військових справ, на Лівобережних фронтах і для оборони Києва було 20 000 вояків регулярної армії і 20 000 повстанців.[6 *]
В основному Лівобережну Україну обороняли Сіра дивізія, Чорноморський кіш і Запорозький Корпус. Сіра дивізія ("Сірожупанники") складалася з чотирьох стрілецьких і одного гарматного полку. Ця частина, в силі 5000 багнетів і 8 гармат була розгорнена в районі Сосниця-Конотоп-Ромни.[*] Чорноморський кіш складався з 4 піших, одного кінного полку і гарматної бригади. Він начисляв 6000 багнетів, 350 шабель, 6 гармат і був розгорнений в районах Прилуки-Бахмач і Чернігів-Ніжин.[6а] 25-й Чернігівський, 26-й Ніжинський і 27-й Козелецький полки саме тоді були в стадії формування.
