Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

до Трудового Конгресу." В. Андрієвський, цитована праця, ст. 251. В дійсності. Шинкаря засудили на розстріл за бунт у воєнній полосі. Арешт мав провести сот. П. Дяченко. "Проведено ним обшук. Знайдено в одній кімнаті скриньки з гранатами і гроші. Було затримано 20 осіб, між ними дві емансиповані "дами". Випав вирок штабу. Дяченкові наказано його виконати. На цей раз Шинкар втік, правда з простреленою рукою". Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. т. 1, цитована праця, ст. 123. Також дивись: Лист сот. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 9, 22 травня 1971. Згодом Шинкар був призначений на пост командира більшовицької бригади, правдоподібно, Таращанської дивізії, і загинув 16 листопада 1920 року поблизу ст. Богданівка в бою з Мазепинським полком від руки сот. Чапайтіса. №. Середа. Останні дні збройної боротьби. — "Літопис Червоної Калини". Львів, 1930, ч. 12. ст. 4. ">[25 *]

Хоч полковник П. Болбочан сумлінно встановлював владу УНР на Лівобережжі і керувався інтересами української держави, все ж таки не обійшлося без певного тертя з Директорією. "Після зайняття Полтави, Лубен, — твердить сотник і. Барило, — коли деякі запорозькі частини клином врізалися на підступ до Києва, то Директорія суворо наказала їм не вступати до Києва, спираючись на свої республіканські купи і розреклямований Осадний Корпус Євгена Коновальця, який став величати себе самозванчо полковником чи отаманом. Тоді полковник Болбочан і Штаб Запорозького Корпусу запротестували і подали до відома Директорії і Петлюрі наступне:

1) Маю великий сумнів, аби в Києві відбувалася нормальна державна праця без регулярного нашого Українського війська, якого в Києві немає, а може й не буде. На селянські дивізії отамана Д. Терпила (Зеленого) та інші повстанчі бувші купи покладатись не можна. Січові Стрільці Коновальця стосунків і умов нашого життя не знають, і боєздатність їхня, як і моральна якість, є сумнівна. А в той час я певний, що вони будуть мати фатальний вплив на перебіг ситуації.

2) На відповідальні посади військові призначається молодих і навіть викинутих з армії старшин, в той час сильні військові сили фахові, які щиро бажають служити на Україні, сидять у страху тероризовані або без діла усунуті. Треба їх притягнути до праці, а для контролю можна призначити фахових людей.

3) На відповідальні військові посади у частинах чомусь призначається молодших старшин-галичан. Цей елемент в крайньому можна вжити до адміністративної праці, бо у війську вони заслабі і будуть шкідливі, тим паче, що наш козак є до них вороже устосований за їхнє політиканство…"[26 *]

Без сумніву, з огляду на потребу в досвідчених старшинах, полковник Болбочан вживав заходи, щоб в його розпорядження Директорія вислала отамана Натієва, який на той час перебував під арештом у Києві. Коли Болбочан продовжував свої домагання, С. Петлюра відповів, що "в справі ген. Натієва ми робимо перевідування, бо він, будучи на службі у Гетьмана, під час протигетьманського повстання відогравав недобру ролю. Ми маємо відомости, які дуже його обтяжують. Справа перейде до Надзвичайної слідчої комісії Директорії". З цього приводу Болбочан відповів: "…з ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної слідчої вашої комісії, я за нього ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду України. Я за нього ручаюся і прошу надіслати мені його в моє розпорядження. Що ж до ваших "документів", які його провокують, то це підступ ворогів наших або непорозуміння".[27 *] Однак значні зусилля Болбочана в справі отамана Натієва виявились безуспішними.

У вирі політичних суперечок

Розходження між полковником Петром Болбочаном і членами Директорії, особливо з її головою Володимиром Винниченком, поступово переросло у ворожнечу.[1] На думку С. Шемета, така ситуація склалась внаслідок того, що, Український Національний Союз, котрий своїми обіцянками переконав полковника Болбочана взяти участь у протигетьманському повстанні, "незабаром почав свій вплив на хід подій, в міру того, як під час повстання зростав вплив руйнівних, кочових елементів, для яких всяка осіла державність є зайвою і неприємною. Таким чином полковник Болбочан зі своїми Запорожцями були втягнуті в повстання обманом, і тому Запорозький Корпус, яко опора державности, яко сила державно-будуюча, мусів вступити в конфлікт з революційним, руйнуючим елементом. Відсіль, власне, походить недовір'я революційної демократії до Запорозького Корпусу, і всі ці непорозуміння, які повстали між командуванням Корпусу і Директорією".[1а]

"Не пройшло й тижня після перевороту, — пише сотник Іван Барило, — як на Лівобережжі появилася маса різних "культурно-освітніх інформаторів" і то все зі ставки Гол. Отамана Петлюри. Ці люди удавалися безпосередньо до полків з різними інформаціями, але виявилося, що ці