Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

зліва, Я переконаний в тім, що ви, Січовики, стоїте на такім же грунті. Не знаю, що робиться зараз у Києві, але для того, аби мене спровокувати, ні жадного самого гидкого і самого низького способу не жалкують. Зараз я стою на чолі Запорозького Корпусу — і ми всі кажемо — Україна мусить бути — і ми доб'ємося цього. Запорозький Корпус відводжу в резерв, бо він є нездатний до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби Корпус привести до бойової готовности. Працювати по організації прийдеться день і ніч. Прохаю Вас роз'яснити мені загальне становище в Києві, які перспективи, що робиться на Чернігівщині і т. д. Крім цього абсолютно не розумію, які взаємовідносини між мною і Січовиками. Між іншим, коли мій начальник штабу був у отамана Грекова, то отаман Греков згодився на те, аби я повернувся з посади головнокомандуючого на посаду командира Запорозького Корпусу, котрий повинен відійти в глибокий резерв для формування. Но до цієї пори ніяких розпоряджень не маю, а навпаки, якийсь добродій з генерального штабу задав питання своїм старшинам, чому мої частини не підлягають отаманові Сушкові. Ударна група абсолютно не хоче зі мною зв'язуватися і я не знаю про її завдання, як свого сусіда, Запорозький Корпус, підкреслюю, до бою не здатний, як тільки поставлю його на позицію. Стараюся тримати позицію з VI Корпусом, але сподіватись на його не маю права. (Кінця стрічки немає)".[ЗЗв *]

В таких умовах полковник П. Болбочан не міг втішатися великою популярністю серед урядових кіл. Крім поразок в боях, негативний резонанс мало ігнорування різних наказів з Києва, які полковник вважав шкідливими. Намагаючись втримати дисципліну в Корпусі і в інших частинах на Лівобережжі, вимагав, щоб військо було в уніформі і носило відзнаки старшин і підстаршин. Хоч такі відзнаки Директорія скасувала як пережиток Української Держави, однак на Лівобережжі у цій справі лишилися чинні закони, встановлені гетьманським урядом.

"На Лівобережжі всі частини Української Армії були в уніформі і всі мали встановлені законом гетьманського уряду відзнаки старшин і підстаршин на наплечниках-погонах. Навіть вже після повалення Гетьманщини, коли хто з нових кациків Директорії приїздив з Києва, то раніше, ніж зголоситися в Штабі Лівобережного фронту, чи Запорозького Корпусу, мусів наперед вбиратися по-військовому, як належиться, і з відповідними ранговими дистинкціями-відзнаками. Ще там був у силі закон Української Гетьманської Держави, що кожний старшина, який навіть несвідомо припне собі хоч одну відзнаку старшини, яка йому не належить більше, підлягає військовому судові, деградації та на 15 років тяжкої в'язниці… Зі Штабу Головного Отамана Петлюри і Генерального Штабу одержано біля 30 наказів, аби Запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку. Перший такий наказ був одержаний по телеграфу, я, спільно з полковником генштабу Гайденрайхом, доложив полковникові Болбочанові, який наказав мені знищити такий глупий наказ революційних маніяків. Після того я всі подібні накази нищив".[34 *]

Принагідно сказати декілька слів про спроби деяких українських політичних і військових кіл, враховуючи непримириме становище російських більшовиків, встановити зв'язки з представниками Антанти. До такого кроку також закликав полковник Болбочан в одному із своїх рапортів Директорії: "Допомога Антанти для врятування нашого фронту необхідна, коли треба піти з нею на компроміс, мусите це зробити, а далі буде видко, що робити".[34а] В основному, позиція Антанти проти України спочатку було невиразна, а згодом таки ворожа. Тому початкові переговори української делегації з штабом дивізії, що висадилася в Одесі, не мали успіху, бо тоді "Директорія не розглядалася Антантою як ефективне знаряддя проведення інтервентської політики".