Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У православній вірі залишилося кільканадцять старих жінок і чоловіків».

III.

Для духовного і матеріального життя українського населення страшними є наслідки описаного вище терору і збройної розправи з українським селом, які застосовуються польськими диверсійними підрозділами.

Більшість духовенства і сільської інтелігенції тримається до кінця на своїх місцях і врешті гине мученицькою смертю. Але багато є таких, чия родинна ситуація не дозволяє залишитись, і вони мусять покинути свої парафії чи інші місця освітньої, кооперативної чи релігійної роботи й шукати порятунку або в містах, або за межами Холмщини. Разом з їхнім відходом у селі припиняється суспільне життя: релігійне, освітнє, кооперативне. На підставі місцевих звітів можемо стверджувати, що припинили існувати приблизно 20 % православних парафій, перестали працювати 80 % українських шкіл, призупинили свою діяльність 50 % кооперативів.

Українське життя на Холмщині дуже зруйноване, національний організм знекровлений і проходить важке випробування.

Люди, які в такий спосіб чи метод хочуть розв'язати українську проблему на Холмщині, тобто, відверто кажучи, вогнем і мечем знищити український православний елемент на цій землі, нехай подумають, яку величезну відповідальність беруть на себе і весь польський народ перед Богом та історією, якщо вони здатні зрозуміти, що така відповідальність існує.

Коли придивимось до всіх описаних кривавих картин індивідуальних і групових терористичних убивств, коли побачимо їх збільшення у часі й просторі, то переконаємося, що викладені факти не є справою гарячих голів чи збочених фанатиків. Ні, це — наслідок планово розпаленої масової ненависті. Це в західні окраїни української території б'ють отруєні ненавистю, україножерною пропагандою людські хвилі збаламучених польських сіл і міст.

А тепер звернімось не до тих, хто благословляє, дає натхнення чи патронує цю діяльність. Не до тих, хто у листівках з підпілля у Холмі чи Варшаві закликає до придушення українського бунту, а тільки до тих представників освіченої польської еліти, духовної чи світської, що перебуває як у Польщі, так і за її межами, і запитаймо:

Чи знаєте, Ексцеленціє, пресвятіші отці, про ті криваві вчинки, руїни, шаленство і страх, які огортають нашу українську землю, на якій спільно проживають українці і поляки?

Якщо знаєте, то чому мовчите? Невже ви не солідарні з тим усім, що відбувається під польським національним прапором чи католицькою хоругвою?

Чи, може, тішитесь розбудовою католицької вівчарні за рахунок нових навернених з Жулина чи Крупів, які під свист куль і в диму згарищ втікають від смерті до костелу, шукаючи порятунку в зміні віри або національності?

Може, солідаризуєтеся зі зверненням ксьондза — настоятеля з Боровиці, який з костельного амвона закликає православних українців приходити до нього, якщо вони не хочуть бути вбитими, або із зверненням тієї польської організації, яка у своїх відозвах, розповсюджених у Холмі, закликає українців переходити в католицизм і замінювати українське посвідчення особи на польське?

Десь на початку поточного року до нашого митрополита Іларіона прийшов характерний звіт старого православного священика Івана Которовича з Наброжа на Замойщині, який зі смутком і болем повідомляв своєму архіпастирю, що в другий день Різдва Христового не міг відправити службу Божу в церкві — філії своєї парафії в Старому Селі, бо, приїхавши, дізнався, що невідомі бандити вбили попередньої ночі кілька польських родин. Пригніченість православного каплана і його вірних була такою великою, що вони не могли зі спокійним серцем розпочати безкровної офіри.

А тепер спитаймо Його Ексцеленцію, римо-католицького ординарія, Любельського єпископа, що доповів йому про мученицьку смерть священика Миколи Гольця той священик з Новосілок на Грубешівщині, який разом зі святої пам'яті священиком Гольцем об'їжджав 14 березня цього року околицю, спільно закликаючи вірних обох віросповідань до згоди і братерського співіснування? Що написав він про смерть цих 130 умовлених до згоди українців з Новосілок, яких замучили разом зі священиком Гольцем?

Ставлячи ці питання, не хочемо розпочинати торги чи пусту полеміку. Занадто болісними є рани обох народів, щоб можна було ними легковажити чи торгувати. Наводячи ці жахливі факти, називаючи їх і дії людей на ім'я, ми вживали термінологію жертв і наочних свідків. Ми не прикрашали стиль. Певні визначення чи назви можуть різати вухо тих, до кого звертаємося під кінець свого послання. Повторюємо: дійсність є занадто жахливою. Отрута занадто глибоко увібралась у суспільний організм, щоб можна було марнувати час на дипломатичні розмови у версальському стилі. Не шукаймо і не починаймо тут цих розмов. Ми просто звертаємося до людського сумління, до сердець тих, хто носить на грудях святий Хрест, символ Христової муки, терпіння і воскресіння. Символ віри і надії всіх наділених Божою ласкою у великому, давно не баченому в історії людства катаклізмі християнських народів, а серед них — у першу чергу обох наших знекровлених народів: українського і польського.

Звертаємося до не запамороченого отрутою ненависті й братовбивства шовіністичної пропаганди розуму тих, кому національна честь не дозволить підписатися під закликами наведених вище відозв чи проповідей, виголошених з Боговицької кафедри.

Відгукніться! Нехай ваш і наш голос почують усі люди доброї волі й чистих рук, яким не байдуже майбутнє обох народів.

Дано в місті Холмі, 15 травня 1944 року.

Митрополича Рада: Віце-голова: (Віктор Соловій) Секретар: (В.Квасниця) Холмсько-Підляський Духовний консистор: (Прот. Гр. Метюк) (Прот. В. Мархева) Повітовий Союз українських кооперативів у Грубешові «Пробоєм»: (Богун) (Роман Кочержук) Холмська духовна семінарія:

(Прот. Барщевський) Українська Державна гімназія: (мгр. М.Мільков) Печатка Холмсько-Підляського духовного консистора

Євген Пастернак. Нарис історії Холмщини і Підлягигия. — Вінніпег— Торонто, 1968. — С. 421–422.