Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
31. У.1944 року о 7 годині в Білій на Підляшші озброєна банда напала на будинок Більського декана, протоієрея Петра Дикого, поранила в руку його дружину і вбила двох сільських інтелігентів із села Носова: вчителя Ігоря Козицького і Миколу Луцевича, які мешкали у священика-декана. Сам священик-декан чудом врятувався, втікши з помешкання.
Були також факти викрадення священиків і псаломщиків до лісу. Так, польські банди викрали і забрали до лісу:
1. VIII. 1943 року священика Йосипа Кроткевича із села Майдан Сопотський, Замостянський повіт; у квітні 1943 псаломщика Івана Остапчука із села Длуга, Радзинський повіт; у листопаді 1943 року псаломщика Лаврентія Серединського із села Отроча, повіт Янів; у серпні 1943 року псаломщика Дмитра Левицького із села Липини Білгорайського повіту.
Відсутні відомості про долю священика Кроткевича і псаломщиків Остапчука і Серединського, але не підлягає сумніву, що вони неживі, як і Дмитро Левицький, якого польські бандити, забираючи з села Липини, зв'язали колючим дротом і з викрученими назад руками вивели до лісу, там довго мучили, потім запхали до рота мох і голого вкинули у воду, де він і закінчив своє життя.
9.ІХ.1943 року в Лащові (Замостянський повіт) вбито псаломщика Андрія Мицика (70 років), а 27.Х.1943 року в Молодятичах (Грубешівський повіт) вбито старого псаломщика Семена Ярошевича під час нападу на будинок місцевого настоятеля. Нападом керували польські офіцери, і він був спрямований проти священика, якого не вбили тільки тому, що бандити не знайшли його. Свою злість вони зігнали на псаломщику Ярошевичі і дітях війта гміни Молодятичі. Дев'ятимісячну дитину один з бандитів узяв за ноги і вдарив об підлогу, потім бив прикладом рушниці, двох інших дітей віком 2 і 5 років убито жахливим чином у їхньому дитячому ліжечку
У самому Холмі, резиденції митрополита, також не обійшлося без насилля з боку поляків. 3. IX. 1943 року на залізничному вокзалі тяжко побили священика Володимира Кошового і Анатолія Боднара, а 8.IX. 1943 року протоієрея Пилипа Середу. 12.ІХ.1943 року на вулиці ображено священика Йосипа Кундеуса і побито священика Олександра Білецького.
23.11.1944 року на вокзалі в Холмі ображено евакуйованого з Умані превелебного Ігоря, уманського єпископа. Єпископ Ігор описує цей випадок у листі до митрополита Холмського і Підляського Іларіона:
«Евакуйований з Умані, я приїхав увечері 23 лютого 1944 року о 9.30 до Холма згідно з розкладом. Не встиг я увійти до вокзалу, як почув вереск і прокляття. Мандруючи з Умані півтора місяця, я наслухався вже всього і тому не звернув уваги на вереск. Знайшовши вільний куток, я затримався там з друзями по подорожі й почав спостерігати, що відбувалось у залі (нам було заборонено виходити до міста). Високий молодий чоловік у кожусі вдавав із себе п'яницю, ходив по залі і кидав московські образи на адресу «попів», співав пародію різних пісеньок, перемежовуючи їх нецензурними висловами. Час від часу підходив до буфету, щось там пив і їв у товаристві молодих хлопців. Туди ще підходили люди у поліцейських мундирах і про щось таємничо радились. Несподівано до мене підійшов добродій у кожусі в супроводі кількох хлопців і почав мене ображати, називаючи отаманом бандитів.
Він намагався вирвати з моїх рук жезл, повторюючи: «Дай мені цю паличку, а я тобі розіб'ю голову!» Товариство «героя» продовжувало вибухати реготом і прокляттями. Це тривало до другої години ранку. Я мовчав, не озвався жодним словом. Нарешті бачимо — про щось шепочуться з поліцейським біля буфету, потім підходять до мене п'ятеро, один з міцною, темною пляшкою в руці. Але у цей момент на допомогу прийшли німецькі солдати і відігнали польських «героїв». Тоді той, що в кожусі, ліг на лаві і вдавав, що спить, а решта пішла до буфету і почала пити з поліцейським, ворожо поглядаючи на мене. Щоб уникнути повторення інциденту, я пішов у зал для німців, куди мене ввічливо впустив жандарм. Там я пересидів до ранку, але, коли повернувся до свого товариства, ця сама група кинулась на мене з лайкою. Бійки, однак, не починали. Дочекавшись години, коли можна було йти до міста, я без перешкод добрався до резиденції Вашої Екселенції і знайшов там захист.
Повідомляючи про цю подію, не можу замовчати факту, що під час моєї дворічної місійної праці на українській землі серед людей, вихованих атеїстами, я ніде не бачив і не чув, щоб так ганебно чинили з духовенством, як мені довелось побачити і відчути на собі від «християнського» польського населення».
А тепер подивимося на ці місцевості, де проживає українське православне населення, і на ту руїну, що спричинили наглі банди під командуванням вишколених ватажків, серед яких не бракує навіть офіцерів колишнього війська польського. Відчуймо терпіння нещасних жертв, які впали від меча цих польських «партизанів», киньмо оком на згарища, що залишилися після їхньої сваволі, і побачимо справжнє пекло, у яке перетворили спокійну Холмську землю ті, що, привласнивши собі гучну назву «підпільної» або «крайової» армії, шукають не озброєного противника, а беззахисних, своїх же братів, ідуть на цю землю не воювати, а вбивати.
Зі звіту настоятеля парафії Малків:
«8. II. 1944 року о 12 годині ночі у Малкові бандити підпалили церкву і село. Церковне начиння і книжки загорілись, мешканців убили, кому вдалося врятуватись, той втікав з Малкова до сусідніх сіл».
Настоятель парафії Шиховиці у звіті від 14.III.1944 року пише:
«10. III.1944 о 2.30 бандити спалили село Шиховиці, у тому числі церковні будинки, шафи з книжками, документами і церковним начинням. Вбито приблизно 200 осіб, усі вони досі лежать на згарищах. Я ходив з людьми із Космова до Шиховиць, щоб поховати вбитих, але бандити не дозволяють, постійно стріляють. Вчора я ходив ще раз і бачив, що свині, які голодними ходять на згарищі, починають їсти трупи. Багато людей з Шиховиць пішло за Буг, отже, можна сказати, що парафія Шиховиць перестала існувати».
Звіт настоятеля села Сагринь:
