Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

але їх була жменька, і вони нічого не могли зробити. Коли банда підійшла до села, вони почали стріляти запальними кулями, і все село загорілося. Люди почали втікати, а бандити стріляли у них здалеку, кого впіймали, того мучили перед розстрілом, кололи багнетами й ножами і кричали: «Вибити вас усіх до ноги, навіть дітей, щоб не було жодного українця на нашій землі!». Після спалення села бандити почали витягувати людей з криївок. Знайшли і нашу криївку й кричать українською: «Виходь, Михайлику, поляки вже пішли і більше не будуть вбивати». Але ніхто не виходив. Тоді вони почали розкопувати криївку. Жінки зрозуміли, що вже нема виходу, і думали, що бандити зжаляться, коли вони вийдуть з дітьми. Але бандити наказали їм лягти, познімали одяг і взуття. (…) Через момент ми почули постріли. Це розстрілювали ЖІНОК. Потім напхали соломи до нашої криївки і підпалили. Все почало горіти. На нас зайнявся одяг. Я змогла скинути одяг, вискочила з криївки і почала втікати з хлопцем. По нас стріляли, поки ми не вбігли до лісу. У цій банді Джуса були місцеві поляки, деяких я впізнала. Протягом двох днів вони грабували наше майно на згарищах, проколювали землю піками, викопували і забирали…

Таких випадків на Холмщині було багато, і у кожному селі гинули сотні невинних людей. Це тому я так злякалася вас, бо не знала, ким ви будете. Втікаємо і не знаємо куди. Про чоловіка і двох синів взагалі нічого не знаю», — закінчила з болем нещасна жінка.

* * *

Від 5 березня 1944року вступили в дію добре озброєні підрозділи УПА, перекинуті через Буг командуванням операційної групи УПА-Захід з метою врятування українського населення на Холмщині від тотального знищення. Автор спогадів концентрується у своїй розповіді головним чином на діяльності двох підрозділів: 200-особового Міжнародного легіону (під командуванням Адама), що складався з азіатів, колишніх солдатів Радянської Армії, які після вступу до УПА пройшли бойовий гарт у боротьбі з партизанами Ковпака, та 150-особового підрозділу під командуванням Юркевича, у якого поляки знищили всю родину і спалили господарство.

Кілька команд було залишено для охорони складів зброї в селі Лазніца. Адам вступив у бій у Погорілому під Криловом і протягом години повністю знищив це мале польське гніздо. Оборона Крилова боялась зачіпати Адама, бо думала, що це німці. Адам мав приблизно 300 возів з харчуванням, зброєю і шпиталиком.

Юркевич зі своїми людьми пішов через Шиховиці й Малків на Ласків, а Адам з Крилова також на Ласків, бо там була фортеця польських партизанів. Поки Адам дійшов до Ласкова, Юркевич привітав Джуса вогнем з гаубиці, створивши велику паніку серед поляків. Втікаючи, вони залишили навіть автомати. Поки Адам прибув до Ласкова, було вже по всьому. Одна наша команда залишилась у Ласкові, і ми бачили, що селяни приходили і забирали своє майно, пограбоване кілька днів тому поляками. Ми стояли і дивились на захід, на великі клуби диму, які піднімались на горизонті. Ще недавно небо було червоним від палаючих українських сіл, а землю покривали трупи вбитих безневинних дітей, жінок, старих людей та сильних, міцних чоловіків. Українські села перетворилися на пустелю. А тепер заграва струменить над польськими поселеннями. Боїв не чути, але небо червоніє. Холмщина перетворюється на суцільну пустелю. (…)

Люди Адама, азіати, також були розлючені на поляків за їхні звірства, а головним чином за ставлення до наших храмів у містах і селах. «Ніде не бачили таких руїн церков, — говорили вони, — як тут, на Холмщині. І тому звинувачуємо в цьому поляків».

Десь через п'ять днів Адам разом зі своїм підрозділом повернувся на Буг і сказав: «На Холмщині тепер усі рівні, поляки знищили українців, а ми поляків, які не втекли в глибину Польщі».

(…) Який це жах — громадянська війна, яку розпалили поляки на Холмщині і в якій найбільше потерпіло цивільне населення обох народів!

Григорій Стецюк. Чорні дні Волині. — Торонто. Передрук з II видання: Луцьк, 1992. — С. 18–22, 86–90.

Документ 15

ЗУПИНІТЬ ШАЛЕНСТВО!

Українське звернення до людей доброї волі, викликане масовим знищенням українського населення поляками на Холмщині й Підляшші

І.

Страшні, трагічні події, які останнім часом заливають стражденну холмсько-підляську землю ріками крові і загравами пожеж, змушують нас, церковних і світських діячів, яких доля поставила на чолі організації українського життя на цій землі, звернутися з протестом до всього культурного світу, а особливо до людей доброї волі обох народів, польського і українського, (…) вдатися до розпачливого звернення і перестороги на адресу тих, хто у своєму засліпленні розпочав на нашій землі братовбивчі, каїнові діяння.

(…) Ця земля, давній спадок руських, київських і галицько-володимирських князів, протягом довгих віків була предметом польсько-українських історичних суперечок. Впродовж віків вона переживала натиск польськості з заходу і під цим натиском змінювала своє давнє православне обличчя на латинсько-уніатсько-польське.

Відома з історії обох народів Брестська унія 1596 року була точкою кульмінації польської атаки на ці землі. Вона мала прискорити процес денаціоналізації і польської асиміляції православних українців, мешканців цієї землі і українських земель, найбільш висунутих на захід. Різними способами намагались поляки досягти цієї мети, починаючи від культурних впливів і закінчуючи збройними набігами.

Але ніколи ще боротьба цих двох народів не набирала таких страшних і нелюдських форм підступного, брутального культурного, економічного, буквально фізичного знищення, які ми спостерігаємо нині.

Для виправдання перед власним суспільством і зовнішнім світом цієї ганебної акції як привід називають кривди, яких нібито зазнав польський народ на цих землях від відродженого під час війни організованого українського життя.

Придивимося спочатку до цих кривд, щоб побачити, яке моральне виправдання може мати те, що відбувається на наших очах.

Екстермінаційна політика всіх польських урядів стосовно українців, яка проводилась у період 20-річного існування відродженої Польщі, реалізовувала тезу, що на Холмщині й Підляшші немає ніяких українців, а є тільки православні поляки. Не визнаючи жодних культурно-національних потреб і прав цих «православних поляків», польська політика намагалась знищити останні докази і сліди національної відмінності — православної віри. Тому почалась баталія проти православ'я на Холмщині, яка завершилась