Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

ОЧИЩЕННЯ ХОЛМЩИНИ

Фрагменти спогадів Григорія Стецюка — зв'язкового окружного командування ОУН

Мій батько був суддею у Житомирі. (…) Оскільки не сприйняв революції і радянської влади, то у 1920 році втік з нами на Волинь, до Польщі і поселився у селі моєї мами, Дорогіничах Володимир-Волинського повіту (…) Два мої брати одружились і жили своїм господарством. Найстарший брат мав магазин, отже, я трохи працював у господарстві і трохи допомагав братові в магазині. (…)

Польська несправедливість будила національну свідомість. Я мав такі самі погляди, як і мій старший брат, часто дискутували про війну, про політику, хоча мало хто з нас нею займався, а ще й українською! Тоді у нас було багато комуністів, і легко було до них приєднатись, але ми добре пам'ятали слова батька, що це грабіжники, бандити, сарана, і ми тримались віддалік від них. (…)

Йшов час, наближалась війна. Я купив собі велосипед і майже кожного вечора їздив з хлопцями і дівчатами купатись на Буг. На Буг приїжджала також молодь з близьких місцевостей, тут зав'язувались знайомства, ми дискутували про те, що поляки роблять на Холмщині й Волині. Вони говорили, що на Холмщині є організація, члени якої б'ють українців, закривають православні церкви або перетворюють їх на костели, а в деяких селах нищать церкви і дедалі гірше ставляться до православного населення.

Ми також розповідали, що у нас на Волині закривають читальні «Просвіти» і «Рідної хати», переслідують православну віру і придушують українську мову, всіх нас хочуть полонізувати. Ті знову нам говорили, що на Холмщині зневажають нашу молодь і прозивають різними епітетами. Цим займаються головним чином осадники і колоністи. Сільська молодь глибоко переживала польську зневагу. У нас на Володимирщині у 1938 році позакривали вже всі «Просвіти», але ще можна було організовувати молодіжні гуртки (польсько-українські). Нам здавалося, що вся ця біда приходить з Холмщини, бо там вже починався терор. (…)

У 1933–1939 роки над Холмщиною нависла темна хмара цілеспрямованого знищення поляками православних храмів. Холмська земля вкрилась жалобою, яку поділяли всі православні українці, що проживали у Польщі. Зруйновано було 112 храмів. Так складалось, що витрати на знищення храму мусили оплачувати віруючі (1000 злотих). Православне духовенство переслідували і карали штрафами у 200–500 злотих за богослужіння та інші обряди. (…)

У Томашівському повіті вже у 1936 році дійшло до пацифікації українських православних церков і молитовних домів. Це робилось під наглядом старост. Органи польської адміністрації суворо карали народ за захист своєї церкви і віри.

Звернення народу до уряду на захист священиків і віруючих (конституція 1920 року гарантувала свободу віросповідання) не дало результатів. Холмщина втратила 300 з 370 храмів, частину було перетворено на костели, решту спалено і зруйновано. У кожному повіті на Холмщині видали розпорядження знищити всі закриті храми і молитовні доми, аби виглядом вони не нагадували радянської Москви. Церковне майно не передавали православним, навіть цвинтарі відбирали, незалежно від того, чи церква була зруйнована, чи ще стояла. Ксьондзи у супроводі поліції їздили по селах і висвячували православні цвинтарі на католицькі.

Ми жили за часів цивілізації XX століття, але діяльність польської влади це не підтверджувала. Священик з Космова і пан

Струцінський розповіли мені, що одна з найдавніших церков на Холмщині у селі Павличкові Грубешівського повіту була зруйнована. Коли побачив її на власні очі, то онімів. Колони були порізані, святі образи були порубані сокирами, іконостас погнутий, хрести поламані. Люди з плачем і молитвою прихиляли голови до руїн. Їхній біль було видно на обличчях. Побачивши це, я не міг опанувати себе і був змушений відійти на хвилинку. Ноги піді мною зігнулись, я зазнав глибокого потрясіння і почав молитися разом з ними. Вже не пам'ятаю, як молився, але це був момент глибокого релігійного схилення перед Божим Домом, який перетворився на руїну (це був нечуваний злочин).

Хочу ще згадати село Тишківці з чудовою кам'яною церквою, фігурами святого Миколая і двох дітей та вовка, які зупинились біля джерела з чудотворною водою, яка витікає з пагорба. У 1938 році після свята покровителя церкви святого Миколая поляки закрили церкву, бо не могли її зруйнувати (вона була кам'яною), але пізніше зруйнували її внутрішнє облаштування. Іконостас, трон у вівтарі, хрести — все поламали, порубали, знищили. Залишились тільки муровані стіни. Фігуру святого Миколая розбили. До Космова приїхали «стрільці» і разом з поліцією хотіли знищити церкву, але населення чинило опір, і цього разу не зруцнували, а тільки позривали всі ікони і вкинули до Бугу. Коли приїхали вдруге, то перетворили на руїну все село. Повибивали вікна у хатах, порізали подушки і повикидали у двір. Вітер розвіяв пір'я наче сніг, і з літа зробилась зима. Розбивали скляний посуд, скло вкидали у борошно, а в тих, хто мав гас для ламп, поливали ним харчі. Влітку 1938 і 1939 років я був на Холмщині і бачив багато таких видовищ. Таких зруйнованих сіл було багато.

Після одного з таких погромів Телятин залишився без хліба, без їжі, а в домах не було ні дверей, ні вікон. Двома тижнями пізніше приїхав польський ксьондз, зібрав людей біля хреста на середині села і сказав, що від цього моменту вони будуть католиками. Він зневажив святу таїну хрещення і почав заново хрестити православних. (…) І з мене ксьондз хотів зробити католика.

(…) Польський ураган, який ламав, палив і нищив наші історичні будівлі, нашу гордість і нашу ідентичність, благословили польська католицька ієрархія і варшавський