Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Уночі на 3. IV. 1944 року двадцять польських бандитів вломились до помешкання церковної сестри у селі Спас повіту Холм Параски Дині й побили її так, що наступного дня вона померла, робітника вбили і забрали ключі від церкви, які там були. Також побили псаломщика і його родину, наказали йому протягом двох днів виїхати під загрозою смерті. Від'їжджаючи, бандити сказали псаломщику: «Скажи попу, щоб не приїжджав сюди більше правити, бо вб'ємо його як пса!»
14. У.1944 року в селі Дрелів, повіт Радзинь, польські бандити тяжко побили церковного старосту, псаломщика, паламаря і колишнього церковного старосту та їхніх дружин, а в селі Жероцін того ж повіту — найкращого парафіянина.
У селі Луковиско, повіт Бельськ, вбито старосту церкви у Длугій, якого немилосердно побили за 10 днів до цього. Перед цим вбито у Носові, повіт Бельськ, 10 наших людей, а кількох так сильно побито, що не відомо, чи виживуть. Сімох селян зі зв'язаними руками прив'язали до возів і таким чином вивезли.
З повіту Радзинь до нас пишуть:
«Вчора, 23. V. 1944, у Віторожу відбувся похорон трьох найкращих і найвірніших синів святої Православної Церкви, яких вбила боївка 29.1.1944. Вночі їх, зв'язаних, вивели за село, сильно побили, врешті вбили у лісочку, приблизно за 30 метрів від дороги, і закопали. А тепер люди, випасаючи там худобу, виявили ноги з черевиками, які стирчали з-під землі. Жорстокість місцевих прихильників боївки не мала меж. Коли сім'ї не знали, що сталося з батьками (Микола Артесюк 40 років, Микола Пшиходський 47 років, Антоні Боровик 49 років), поляки пустили поголос, що вони з більшовицькими бандами пішли за Буг, щоб боротися з німцями. Хотіли, щоб німці вбили ще тих, хто залишився вдома, але Бог не допустив. Тепер це викрилось. Господар Бог виявить і вбивць» (Із звіту настоятеля парафії Дрелів, повіт Радзинь).
«5 квітня 1944 року о 3 годині пополудні до села Ганськ прибула банда, спалила гміну, пошту і всі будівлі Антона Матеюка. У вогонь палаючої пошти живцем укинули 3 зв'язаних українських селян: старосту колонії Ганськ Василя Боровського, Павла Кота і Дмитра Конюха» (Рапорт священика-декана з повіту Влодава).
Один з настоятелів парафій, які знаходились на заході Холмсько-Підляської єпархії, так описує становище православного священика на селі:
«Ночувати доводиться не раз по стодолах і хлівах. Часто парафіяни переховують мене в льоху, прикривають соломою і дошками. Щоб бути на парафії, коли з усіх сторін відчувається вороже ставлення польського населення, треба відмовитись від особистого життя і в кожний момент дня і ночі бути готовим до різних несподіванок, включно зі смертю».
Про ситуацію в парафії Рейовець (повіт Холм) холмсько-підляський консистор отримав таку інформацію:
«У Рейовецькій парафії парафіяльне життя завмерло. Родини вбитих парафіян мешкають у Холмі та інших місцевостях. Православний священик не може приїхати до Рейовця, бо довкола — тільки поляки, які вбивство українця вважають святим вчинком.
Польські римо-католицькі ксьондзи використовують цю надзвичайно важку ситуацію наших вірних і відверто схиляють їх до зміни віросповідання: «Приходьте до костелу, бо ці лісові діти не дадуть вам спокою» (Польська парафія Боровець, повіт Краснистав).
Один з найстарших холмських священиків так описує власні переживання і своєї парафії з села К. повіт Краснистав:
«У людській мові нема таких слів і відповідних висловів, якими можна було б докладно відтворити численні види моральних і фізичних мук, катувань, каліцтва, мордування, вбивств окремих людей і цілих родин, які мали місце в К. від січня аж до 15 травня ц.р.
Найзатятіші, найсуперечливіші, найогидніші, найобридливіші ображання того, що є найсвятішим, найдорожчим і найлюбішим для душі і серця православного населення, для батька, матері, дітей — найогидніший садизм у знущанні, ґвалтуванні, битвах, скаліченні, вбивствах старих і молодих, чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, злодійське пограбування і якесь дике плюндрування всього і всякого рухомого і нерухомого майна вдень і вночі, багатих господарів і найбідніших вдів і сиріт — все це прокотилося через наше село з одного кінця в інший, не оминуло воно жодної хати, жодного хліва, стодоли, жодної комори, жодного найменшого православного кутка. Зимою люди виходили на ніч у поле, закопувались у сніг і так ночували з малими дітьми. Коли потепліло і земля розмерзлась, люди, як кроти, зарились у землю, цілими днями і ночами сиділи у ямах-схронах. Але і це не допомагало: кати натрапляли на сліди, знаходили людей у снігу, виганяли з підвалів і схронів. Люди почали втікати із сіл. Чоловіки залишали жінок, батьки — дітей, діти — батьків. Але і це не допомагало: за батька-втікача мучили сина, за сина — батька або матір, за чоловіка — дружину. За що так терпіли люди? Злочинці проголошували різні гасла: «Давай зброю! Давай військові речі! Плати контрибуцію! Помста за поляків, вирізаних за Бугом! За зв'язок з антипольськими організаціями!» Вигадували гасла, які слина на язик принесла, тягнули до лісу, де розпинали, вішали на деревах, заганяли до річки Вепр і топили як кошенят, прив'язавши камінь до шиї… Нарешті (…) від Пальмової католицької неділі почало з того апокаліптичного мішка вилазити шило: «Святкувати разом з нами! Святкувати Пасху в костелі! Перейти в католицьку віру! Повинна згинути схизматська віра! До 1 травня мусите всі перейти в католицьку віру! 15 травня останній термін!» — і всіх наших людей гумовими палицями погнали до костелу.
Втекло з парафії Крупець 30 родин Побито і покалічено майже всіх Пограбовано хат 20