Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Проти наступаючих українців більшовики вислали три бронепоїзди і приблизно 500 солдат, які, вискочивши з поїздів, розгорнулися в розстрільну. Запорожці зустріли їх вогнем і почали обходити, відрізаючи відступ. Помітивши цей маневр, більшовики негайно відступили і знищили за собою рейки. В тилу Запорожців появилася ворожа кіннота, яка після короткої перестрілки з піхотою відступила в напрямку Сарабуз Болгарський.
Не зважаючи на відсутність рішучого опору, "інтенсивність і його безупинність з одного боку, а також часті появи противника на фронті і у тилу з другого боку, вимагали від українського війська виявлення найвищого напруження. Йшло воно отже без відпочинку і вдень, і вночі".[1а] Якщо раніше штаб оборони не мав точних інформацій про місце перебування українського війська, то після сутички з ворожими бронепоїздами поблизу станції Сарабузи, ворог вже знав і місце, і провдоподібний намір українців. Але про оборонні заходи годі було думати, бо 24 квітня о 10 годині ранку відділ Групи, який наступав по шосе Джанкой — Сімферополь, несподівано увірвався у місто. Більшовики без жодного опору розбіглися, а члени штабу оборони потрапили до Запорожців. В їхні руки також попали скарбниця, листування, документи, карти і дані про укріплення Сиваша, на які більшовики витратили три мільйони рублів і над якими працювала "спеціяльна комісія інженерів, по останніх вимогах техніки, під доглядом комісара Чорноморського флоту Спіро".[2] Тим часом місто було оточено, закрито і звільнено від більшовиків, які не встигли втекти через несподіваний наскок українців, Несподіванка була дійсно велика, бо після захоплення міста, Севастополь протягом чотирьох годин втримував з ним телефонний і телеграфний зв'язок. Одержані інформації вказували на те, що більшовики втратили надію втримати Крим у своїх руках включно з Севастополем, один комісар навіть заявив, "що краще було б на випадок капітуляції Севастополя здати його українцям, а не німцям".[3] Однак більшовики, створивши комітет оборони, не були готові капітулювати.[*] Вони вислали до Сімферополя відділи матросів з комісаром, який мав завдання організувати оборону міста і встановити фронт по лінії Косланітська затока — Сарабузи — Граматиково. Матроси виїхали ешелонами, а комісар — машиною. Українці, у свою чергу, вислали кілька машин, автопанцерник і затримали того більшовика перед Сімферополем.
Тим часом, з прибуттям головних сил Кримської Групи до Сімферополя, бронепоїзди Групи вийшли за місто на лінію станції Альма. Для дальшого наступу по лінії Альма-Бахчисарай підполковник Болбочан наказав переформувати і скоротити ешелони, а кінноті з гірськими гарматами стежками пробиратися до Бахчисараю. Населення Сімферополя відзначало прибуття українського війська радше, ніж німецького. Управа міста звернулася до командира Кримської Групи з проханням, щоб він якнайшвидше призначив для міста український уряд і військову владу, пообіцявши допомагати війську чим буде можливо.[4] Коли ж підполковник Болбочан взнав, що в цій справі немає жодних розпоряджень, президія міського самоврядування просила його повідомити Київ, щоб він встановив у місті свою владу. Тут же, у кімнаті засідань самоуправи міста, до Болбочана звернулися представники Кримського кінного полку, який роззброїли більшовики, з проханням включити підрозділ до складу української армії, на що отримали згоду.
Затримка Кримської Групи в Сімферополі мала ще й інші наслідки. Сюди прибули німецькі представники і зажадали негайного припинення дальших наступальних операцій. В ультимативній формі заявлялось: якщо українці не виконають цього наказу, то вони вважатимуть, що між Кримською Групою і ними існує стан війни, в результаті чого українці силою виконуватимуть наказ німецького командування. Підполковник Болбочан знову опинився в скрутному становищі: з дного боку, його далі зобов'язував наказ міністра Жуковського захопити Севастополь, з другого — будь-який конфлікт між Кримською Групою й німцями міг мати трагічні наслідки для українців. Болбочан погодився припинити дальший наступ, поки до Сімферополя не прибуде генерал фон Кош, з яким він мав надію дійти до якогось порозуміння. Домовленість про припинення дальшого наступу стосувалася, фактично, тільки ешелонів Групи, яким дальший шлях до Бахчисарая загородив німецький бронепоїзд, що привіз їхніх представників. Частини, що вже діяли в околиці Бахчисарая, могли продовжувати свої операції і таким чином здійснювати наказ міністра Жуковського. Щоб цей наказ було виконано, на допомогу відділам поза Сімферополем вночі вислано решту кінних частин, включно з Кримським полком і татарськими добровольцями. З цими підкріпленнями відділ кінноти, що продовжував бойові операції, тепер начисляв приблизно 1500 шабель.[5] Тоді Болбочан вирішив підкріпити наступаючу піхоту. Він наказав навантажити вночі на автомашини приблизно 1000 козаків і разом з автопанцерним дивізіоном вислати їх на допомогу операціям проти Бахчисарая, а звідти, виділивши заслону в напрямку Ялти, вдарити на Севастополь. Для підсилення цих частин на буксир взяли також гірські гармати. Приготовляючи цю операцію, Болбочан весь час намагався зв'язатись з київським урядом, але німці, зайнявши Джанкой, перешкоджали йому встановити такий зв'язок.[6]
Заплановані операції по здобуттю українцями Севастополя мали перемінний успіх. Німці затримали ешелони Кримської Групи, виславши надвечір 24 квітня до Сімферополя першими свої підрозділи. Очевидно, уже на правах господарів міста вимагали, щоб жодні частини Кримської Групи не виходили з Сімферополя без їх відома і згоди, Біля автомашин Групи німці почали виставляти свою варту. Плани підполковника Болбочана були перекреслені. Хоч відділи кінноти виїхали ще перед прибуттям німців, без піхоти, котра в той час перебувала в місті, кіннота не могла сама захопити Севастополь. Увечері прибув, нарешті, генерал фон Кош з своєю дивізією. Вказуючи на те, що згідно
