Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; иншї, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й валами («рало волово*»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіисрінини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи иншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слап'яне у німців, чи німці у слан'ин, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відріжняється від уживаного в старі часи, дуже подібний до старовинного колесного плуга (сигrus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин, якщо судити про це по його малюнку у відомому словнику Rich’a. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aralrum), іцо до нього також впрягали полів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом € плуг—орало сучасних болгарів: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійською породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та способах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарських знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобсь ка культура тоді вже грала дуже велику ролю навіть на землях, чи «воль-ностях», Війська Запорожського, що йому російський уряд зовсім несправедливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запо-рожські землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.

В наші часи в хліборобському господарстві України довершується перехід од системи трьох піль до системи з багатьома нилями; а щодо знарядь та способів обробляння землі, то вони до останнього часу змінялись дуже повільно на протязі багатьох століть Рало вживають тепер тільки для того, щоб заору вати засів, а занесена з Білоруси литовсько соха вживається тільки в північних повітах Волині, Київщини та головним чином на півночі Чериигівщини; соха-московка у північио-східніх повітах Чернигівщини. а в усіх инших частинах України цілком панує воловий плуг, дарма що дехто з русифікаторів-поміщиків пробував завести замісць нього великоруську соху, як це, напр., змагались зробити,— звичайно, цілком безуспішно,— на Полтавщині. «На Україні, каже один із спеціялістів хліборобських знарядь

п. Зеленій,— ішла своя історія, заходила зміна орних знарядь, і ця історія південних знарядь ішла зовсім незалежно від історії знаряддя північного».

Український плуг (мал. 1), що тепер уже зникає, не тільки цілком однаковий на цілому просторі України, але й його складові частини мають скрізь, починаючи від західніх повітів Куртини та Вороніжчини і до Карпатських долин включно, майже ті самі технічні назви; здається, єдину їх варіяцію становить те, то київський кочегень у Велдижі (Кариати) звуть когутом... Рало також майже скрізь однакове, хоч, наприклад, на Поділлю наральник насаджують на нижній вигнутий кінець ручки, або чепіги, так само як у болгарському оралі, а на Київщині та Полтавщині його прикріплюють до окремого шматка дерева, вбитого в градку (дишло) ; цей шматок дерева звуть копистю, і до нього додають ще окреме пристосоваиня—жабку, що не пускає градку спускатися на нижню частину чепіги. Таким самим прикладом ідентичностн технічних назв на цілій Україні може бути А конечна приналежність І плуга і рала — ярмо (мал. 2).

Ось, наприклад, назви частин цього знаряддя в ріжних місцевостях України:

Полтавщина:

4. Снизки.

5. Гіривій.

6. Калачик.

1. Чашина.

2 Підгірлиця. 3. Занози.

Київщина:

1. Ярмо.

2. Підгорле.

3. Занози.

4. Снизки.

5. Привій

6. Каблучка.

Прикарпатська Галичина:

1. Ярмо. 4. Снози.

2. Підгорлиця. 5. Привій.

3. Занізкн. 6. Облук.

Північно-волинське ярмо вже досить відріжняється од загальноукраїнського типу, передусім своєю довжиною (біля двох метрів), а потім ще й тим, що в ньому немає підпрлнці, а її заміняють нижніми загнутими кінцями кульбак, що заступають снизки та приймають до своїх дірок кінці заноз. Ці особливості, що близько нагадують південнослав'янське (болгарське та сербське) ярмо, як формою, так і назвою окремих частин, цілком тотожні з білоруськими; а разом із тим назви окремих частин сохи і на волинському, і на чернигівському Поліссі цілком инші, ніж на Міншині. Це пояснюється, мабуть, тим, що ярмо — знаряддя дуже старовинне, тоді як соху запозичили білоруси від литовців та великоросів і вона заступила старовинне рало відповідно не так давно.

Для скородження на Україні вживають звичайно борону — чотирьохкут-ну чи трапецевидну ряму з перехресними перекладинами, що до їх на перехрестях набивають дерев'яні, а тепер частіше залізні зуби. У північних частинах Волині, Київщини та Чериигівщини борона відзначається часто значно примітивнішим влагодженням. Ряму борони там роблять з гнутого дерева, а поперечини — з міцних гілок; перехресні частини зв язаиі звитими з дерева калачиками, цебто кільцями, а до простору між цільно стягнутими гілками вбивають дерев'яні зуби. Цей рід досить первісної борони поширений головним чином на Білорусі, де переховалась ще старовинна вершалина. чи волокуша, що е просто дерев'яний пень з відрубаними на певній відстані від стовбура сучками; ця волокуша, певне, існувала й на Україні, але там вона вже зникла.

Загальновідоме вживання на Україні волів, шоб орати плугом, різко відзначає її від Великороси та наближає до південних та західніх слав’янських країн до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, думати, що цю заміну викликало поширення легких плугів, — конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200— 300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянського коня можна купити й за 50— 60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навгть і коней та орють коровами, иноді навіть бовкуном, цебто одною скотиною замісць двох, і для цього існує й особливо пристосоване ярмо Під час недороду в Єлмсаветградському повіті на