Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

на Полтавщині і ще далі. Явна річ, що сільські громади та поміщики мають більші приміщення для переховування зерна, як гамазеї, шпіхлірі, що про них буде мова далі у главі про будівництво. У деяких місцевостях, особливо на півдні, зерно, що переховується в коморі, приміщується не в сипниках, а в дуже великих, иноді понад зріст чоловіка, плетених з соломи чи з лози солом’яниках, довгувато-сферичної форми; а в лісових місцевостях зерно переховують у кадовбах, видовбаних у стовбурі дерева, теж дуже поважного обсягу. Такі кадовби особливо часто трапляються в Галичині, на Ватині та на Черни-гівщині.

Дроблення зерна, або здирання шкаралупини з нього, робиться в ступі, що буває ручна й ножна. Ручна ступа зроблена з дерев’яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині; в ній товчуть зерно теж дерев’яним товкачем, що часто буває подвійний; ці ступи навдивовижу подібні до таких самих ступ у африканських народів, особливо у негрів. Ножна ступа (табл. VII, Ь) складається а пня, що лежить горизонтально, а частіше з обрубаного коріня дерева з видовбаною в ньому глибкою; в цю глибку входить досить товстий мінний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опіру між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовжними брусами, що йдуть од ступи горизонтально.

Зрозуміла річ, що тепер зерно мелють вже на млинах, але ще й тепер у багатьох господарствах можна знайти одну з найпримітивнішмх форм млина ручний млин, чи жорна, що про них згадується ще в житії преподобного Феодосія Печерського. Иноді ці жорна с просто пень, їло стоїть вертикально; вгорі в ньому видовбано глибку, куди вставляють нижній камінь, а на нього кладуть верхній камінь, що крутиться на залізному веретені. Трохи удосконалені жорна приміщуються на пні. що лежить горизонтально на чотирьох ніжках. Ще досконаліші жорна виглядають, як чотирикутна скринька без верху, на чотирьох ніжках з перекладинами у скриньці лежать камені, а з одного боку є жолобок для виходу муки (табл. VII, с). В такого роду жорнах камені майже завше плисковаті, дуже рідко заховують свою старовинну, трохи конічну форму; верхній камінь пускають в рух або просто невеликим патичком, що його вставляють в дірку ближче до краю каменя, або довгою палицею, що її один кінець нерухомо прикріплюють до стелі, а друтий кінець також вставляють в згадану дірку в камені. Нарешті, в найдосконаліших жорнах буває пристосоване щось подібне до педалі, шоб пускати в рух жорна ногою, В наші часи жорна вживать головним чином, щоб молоти сіль, але зрідка на них мелють ще Я муку, особливо коли мука потрібна спішно та в невеликій кількості. Иноді ще дружки молодої виконують на жорнах обряд мелення муки для весільного короваю, і не є луже цікавий пережиток старовини в обряді.

Поминаючи питання про походження водяного млина, а також і про те, звідки він з’явився до нас,— відомо, що цей млин з’явився в Малій Азії раніше, ніж у римлян, — ми звернемось до українського водяного млина, що згадується вже в ХШ столітті І переховався ще майже скрізь, маючи пристосований до того, щоб дерти крупи чи валяти сукно (валюхи| Тяжко було б тут давати опис цілого спорудження українського водяного млина (табл.

VII, с); ми вважаємо потрібним тільки зауважити, що номенклатура окремих частин його майже скрізь цілком однакова; одміни мають чисто місцевий фонетичний характер, як каш, замісць кіш, спренжина замісць пружина тощо, або: кулаки замісць пальці, шестерня замісць восмерня чи барабан, пудло замісць лубина, коритко замісць коритце тощо. Пізнішою та практичнішою формою водяних млинів треба вважати наплавні млини, що, звичайно, можуть існувати тільки на багатоводних та бистрих річках, як Дніпро, Десна тощо; млини ЦІ відзначаються тільки пристосованцям на кшталт парому, що лежить в основі млнна. та особливими колесами з дуже довгими лопатями, що пускають колеса в рух не за допомогою води, коли вона спадає на них, а просто течією річки. На таблиці VI, g ми бачимо такий млин на березі Десни. Нарешті, пізнішим, вже значно удосконаленим млином е віт ряк, чи машина. У простішій та давнішій формі вітряк стоїть на рухомому колі, за допомогою цього кола його можна повертати кругом та ставити в найвш іднішу позицію супроти впру (табл. VII, е). У новіших вітряках (голландської системи) повертається не цілий вітряк, а тільки його дах з крилами, що, звичайно, значно полегшує працю та надає млинові більшої стійкости (табл. VII, d). Етнографічно вітряки на Україні майже скрізь цілком однакові: старші, що повертаються на своїй основі, в більшості мають форму не дуже високого чотирьохкутного зрубу, иноді з невеликим балконом, щоб підіймати через нього мішки з зерном за допомогою баранця; вітряки удосконаленішої конструкції значно вищі за перші, часто шестигранної чи восьмикутної форми та переважно з двома балконами. Крил звичайно буває чотири, але їх форма зовсім не скрізь однакова: на Полтавщині та Київщині крила, чи, краще сказати, їх лопаті, мають вигляд вузького довгуватого паралелограма, а на Чернигівшині вони мають найчастіше форму, майже трапецеїдальну.

Еволюція цілого громадсько-економічного ладу українського села, що відбуваться в наші часи, явна річ, не могла не відбитись дуже сильно і иа етнографічних формах, що витворювались цілі столггтя та ше й досі не спинилися остаточно в своєму розвитку. Ми бачимо це на формах господарського побуту, що різко зміняються на наших очах; побачимо ше далі й на яншнх формах. Але сказати що-небудь про загальний напрям цієї еволюції ми зможемо хіба що тільки наприкінці цього нарису, коли розглянемо всі головніші явища побуту А поки що зазначимо один надзвичайно цікавий географічний факт, а саме: зміни форм господарського побуту Йдуть на Україні не з півночі на південь, як цього треба було сподіватись, маючи на оці політичне ганування великоруського племеии, а цілком навпаки, — з півдня на північ. В той час як на волинському, київському та черннгівському Поліссі старовинні етнографічні форми тримаються ще дуже міцно, в середній смузі України вони вже помітно зміняються на користь південних, а на півдні — на Катеринославіцині, Херсонщині, а особливо на Кубані - ми майже не зустрічаємо вже отих старовинних форм, а за місць ннх знаходимо форми цілком нові, взагалі довершено прогресивні, культурні, європейські по суті, але вони мають свій оригінальний відтінок; елементи цих нових форм вказують на те. що еволюція йде не з північних культурних центрів, а базується на тому, що цілком незалежно від названих центрів склалося та досягло свого