Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Далі, особливо сіра глииа, а иноді, як, наприклад, у Київі, й пластична синя, вживаються для виробу цегли, російського кирпичи. Ці дві назви, одна — німецька, а друга — грецька, дозволяють припустити, що цеглу почали виробляти на старій Русі греки, а потім техніку виробу запозичено у німців, мабуть через Польщу. Цегла старовинних київських та новго-родськил будівель відзначається квадратовою формою, незначною товщиною та дуже великими розмірами, а українська сучасна цегла, так само як і спо соби її виробу, має характер середньоєвропейський.
Г оячарство. Найважливішу галузь користування мінеральними річе-аинами становить, звичайно, виріб глиняного посуду. Виріб цей почався й у нас з неоліту і провадився спершу, звичайно, без гончарського кола Иноді навіть просто обмащували глиною посуд, що його плели з очерету або з лози; про це свідчить поверхня старовинних черепків, що їх знаходили у розкопках. У складі цих черепків помітна дуже часто велика домішка товчених скойок, а на поверхні видно відбитки, зроблені просто пальцями, ножем, зазубреним патичком тощо. В наші часи не тільки такий посуд, але й посуд, зроблений на примітивному ручному колі, одійшов у царину доісторичної археології, і весь відомий тепер посуд виробляється на колі, хоч способи його виробу, як мн побачимо далі, ще дуже примітивні.
Гончарну глину здобувають, звичайно, не скрізь, і. іірнродньо. місцевості, де її знаходять, стають центром гончарства. Каїн верстви цієї глини виходять на поверхню грунту, здобування її не зв'язане з жадними труднощами, але коли глина залягла глибоко, то приходиться копати шахти та подавати глину нагору способами, зазначеними вище... Саме здобування переводиться за допомогою копаниці, цебто звичайної залізної мегтики та заступа. Накопану та перенесену до двору гончара глину залишають по змозі довше (біля двох-трьох місяців) на купі иа повітрі; далі, в міру потреби, переносять її до хати, груть, змішують з водою та дають їй ще трохи постояти. Перед тим як уживати її, спершу прочищають її, а для цього скочують у довгуваті шматки (кулі, кобилки), б'ють веслом та довбешкою чи колотушкою і. нарешті, дуже уважно стругають, спочатку залізним стругом, а потім дріттим. щоб вичистити її від усіх камінців, корінців тощо; нарешті, зминають її у невеликі грудки, що йдуть вже на формування посуду.
Досконаліші способи прочищання глици. як, наприклад, одмучування. також відомі українським гончарам, але ними не користуються, бо посуд, вироблений з дуже доброї глини, був бн вищої якости і продавати його прийшлося б дорожче. А цс в наш час цілком неможлива річ, коли мати иа оці зубожіння населення та зниження його покупно! сили.
Виробляється всякий посуд виключно на гончарному колі, що йому рух дають ногою. Нам відомі два сорти такого кола: шльонський, старіший, що тепер майже цілком зникає, та волошський, новіший, що його тепер загальні» вживають. Ріжкиця між ними полягає в тому, що в першому обидва кола верхняк, чи голівка, та спідник — сполучені одне з одним шістьма вертикальними дерев’яними спицями, а в другому цих спиць немає та обидва кола тримаються на вісі, чн веретені, здебільшого вже залізному. Тому що в колі немає повної стій кости, його завше спирають на лаву за допомогою дерев’яної дощечки, що зветься копилом, або лисичкою. Головне знаряддя при формуванні посуду - це пальці гончара; на допомогу їм вживають тільки ножика, цебто тонку дерев'яну дощечку, майже півокруїлої чи довгувзтої формн, та дрота, щоб зрізувати з кола вже готовий посуд. Сформований посуд для просушений ставлять на п'ятра, цебто довгі дошки, а шл ім або вкривають поливою, або розмальовують; коли посуд висохне до належного ступня, його ставлять у горн, щоб випалити.
Поливу роблять звичайно з піску та окислого олова, спершу добре розмоловши їх на жорнах. Вона бѵва«- або ливка, або суха; в останньому випадку поливою обсипають посуд, ще перед тим обмащують якою небудь липкою річевиною, найчастіше дьогтем. Забарвлюють поливу циндрою на чорну барву, окислою міддю — на зелену, охрою—на червоно-жовту, нарешті, білою глиною — на білу барву. Для розмальовування посуду, головним чином мисок, барву наливають в коров’ячий ріг, а в вузький кінець його вставляють перо або квачик з пір'я.
Коли посуд зовсім приготований до випалу, його несугь та ставлять у горн (габл. VII, h). Спорудження горна майже на цілій Україні однакове. Він складається з двох частин, що знаходяться нижче рівня грунту: з пригребиці, чи погребицісвого роду припічка, та самої печі, що її верхня частина, чи стеля, з численними прогонами, цебто продовжними отворами для полум’я, служить разом із тим і за дно для третьої частини властиво горна, який виходить назверх у формі бані та служить для приміщення посуду, що його мають випалювати. Посуд ставлять у горні такнм способом, щоб вогонь рівномірно охоплював його та щоб, на випадок, коли якась посудина трісне, вона не впала на инші та не попсувала решти посуду. Цього досягають за допомогою так званих рачків, невеликих перемичок з глини, вставлених між посудом таким способом, щоб ні одна посудина не торкалась безпосередньо другої, але щоб асі вони разом були міцно зчеплені. Коли посуд встановлено, його учереплюють, цебто вкривають зверху черепками битого посуду та запалюють вигонь у печі, збільшуючи температуру по змозі повільно; потім вогонь посилюють, аж поки не буде спалена певна, відома з досвіду, кількість дров; наприкінці вогонь ступнево зменшують. Полив'яний посуд випалюють звичайно двічі, і друге випалювання звуть склснням посуду.
Форми українського посуду, як і взагалі майже всі форми посуду в європейських сучасних народів, не мають в собі нічого особливо оригінального. Цс або плисковаті посудини з трохи підведеними догори краями та дуже широким отвором (тарілки та миски); або майже півсферичні, з дуже випу-ченими у верхній третині височини стінками й також досить широким отвором (макотерть, або макітра)-, або майже цілком сферичні, з широким отвором та досить вузьким дном (борщівники, кашники); або трохи витягнуті
Гончар-українець. Гравюра Г. ЗеНфе-ра з малюнка М. Зінов'єва. Кінець XIX ст.
Гончар при роботі. Фото другої половини XIX ст.
догори, майже цілком круглі, з вузьким отвором (баньки); або високі, майже циліндричні, иноді трохи роздуті в своїй нижній частині глечики для молока (глеки, гладишки); або, нарешті, цілком циліндричні,
