Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

в) Обробка металів. Коли поминути незвичайно багаті верстви залізної руди на Катеринославіцині, що її, як свідчить Есхіл, обробляли вже скифи, та спинитись просто на слав’янській добі, то й тут назви місцевостей, як Рудня, Рудка, що дуже часто трапляються, особливо на північній Україні, свідчать про те, що здобування болотної руди практикувалось на Україні вже дуже давно. Переховані документи XVII та XVIII століть вказують на те, що власниками таких рудень, цебто залізообробчих заводів, були багаті козаки, манастирі та військо, а засновувались вони завше з дозволу гетьманів, бо ж 10 % здобуваного заліза мусіло відходити до військового скарбу. Споруджувано рудні звичайно на річках, бо рухову силу давали їм млини: «водою млати в руднях ударяють»,— каже в своїй поезії Климентій, поет часів Мазепи. Руду копали в болотах, полоскали в спеціяльних кошиках у воді та перетоплювали в горнах з вугіллям, яке здобували на вогнищах, «вищих за хлопа», обкладених свіжим дерном. Цим способом одержували шматки чавуну, а з них питім кували смуги заліза, як свідчить Шафоиський, досить поганого, «порівнюючи з сибірським та иніпим великоруським залізом», Але вже в 1755 році промисел цей почав занепадати, досягаючи тільки 50—120 пудів заліза на рік та на завод, а наприкінці XVIП ст. залізництво цілком занепало. Чи воно справді ne витримало конкуренції з привозним залізом, чи до його занепаду спричинились иншт обставини, оті самі, що на иочатках XIX століття змели цілу місцеву промисловість разом з гутами, Ги/дами, папірн.чми та ишними закладами, що ними була засіяна ціла територія північної України,— на це питання дослідник української промисло* вости П. С. Єфимеико не дає відповіди; він тільки зауважує, шо «від того чи иншого рішення цього питання залежить і дещо сутнє в наших історичних поглядах».

Після того залізна промисловість на Україні відродилась уже майже на наших очах, але на цей раз вона вже повстала на цілком капіталістичному грунті та з заводською технікою Донецького басейну. Але коли існувала досить довга перерва в здобуванні заліза, то обробка його на Україні ніколи не припинялась. Ковальство згадується як одне з найстаріших реместв, а існування його на Україні ще в доісторичні часи доводять дуже численні знаходки в могилах тощо. Ковальські вироби, як доісторичні, так і на початку історичної доби, були досить одноманітні та й не виходили за межі найнасушиіших потреб; ножі, сокири, серпи, обручі, цвяхи, чересла, лемехи та самодільна зброя. Дуже цікаво звернути увагу на той факт, що всі ці вироби, так само як і головні причандали кузні міх, ковадло, молот. кліщі, мають слав'янські назви, майже однакові у всіх слав’янських народів, а весь більш-менш удосконалений ковальський струмент має чужі, майже виключно німецькі назви: труба, нутра чи мутра (Muttersschraube), шруб-стак, шрубайло, нутршіорень, шлюхмайстер, ощеньки, лют ринок, шнейдиз тощо; це наявно вказує на те. що удосконалення ковальської техніки з’явилося на Україні з заходу. Основуючись на відомостях Шафонського та инших, можна гадати, що число кузень на Україні наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. було значно більше, ніж тепер. Це пояснюється, мабуть, тим, що з того часу дуже посилився фабричний залізний виріб, а ціни на вугілля підвищились, а це все мусіло зменшити обсяг кустарного ковальського ремества.

Українські ковалі вживають тепер тільки удосконалених міхів; у більш-менш примітивній формі, а саме у вигляді двох шкур, що їх по черзі надимають, вони переховались тільки у кочових ковалів цнгаи, оскільки вони тримаються ще свого традиційного ремества. Треба, однак, зазначити, що цигане займалися колись, та займаються й тепер, ремеством мідників також. Це ремество щодо дрібних виробів (ріжного роду дзвіночки, оздоби тощо) і тепер належить їм у значній мірі, але виріб мідного посуду та паправа ріжних мідних річей знаходиться нині в руках жидів, що з цим ремеством сполучають ще й слюсарство тощо. Є значні підстави думати, що цигане перші поширили виріб мідних оздоб серед гуцулів та були першими майстрами його. Гуцули в далеко більшій мірі, ніж усі ннші українські племена, мають нахил до орнаментації, виявляючи це, щодо оздоб, в силі ріжних мідних хрестиків, згард, цебто намиста, чапраг (аграфів), пряжок та ріжних дрібних річей, як головннки, запонки, окладки для ножів, люльки, перстні тощо, вкриті иноді дуже штучними візерунками та інкрустаціями. Форми та стиль цих оздоб розглянемо далі, в главі про оздоби в розділі народнього мистецтва; тут ми тільки згадаємо про техніку виробу їх. Вона полягає ік-оедуСІМ в тому, шо до невеликого довгастого обручика з дерева якнайпильніше набивають верству пластичної глини, дуже старанно вирівнюють її, а потім у глині витискають чи то з дерев'яних моделів, чи з готових уже виробів глибки в формі потрібних річей. Глибкн ці сполучають одну з одною та з краями форми маленькими жолобками для впуску розтопленого металу ru для виходу його зайвини. Далі цю перству глини прикривають другою верствою, щільно зближуючи їх. До одного з залишених отворів, трохи поширеного на кшталт лійки, наливають розтопленого мосяжу, що й за лпвнює всі порожнечі. Коли формочка вистигне, вилиті річі виймають з неї, відчитують нерівності на поверхні, а потім уже пишуть чи рисують, цебто різаком чи клеймами виробляють бажані візерунки, додаючи їх до тих гнутих випуклих чи витиснутих узорів, що їх одержали виливанням.

Надзвичайно цікава спорідненість цих способів виливання з технікою українських золотарів. Занесене греками, а почасти, мабуть, і східніми народами на Київську Русь майстерство золотих та срібних річей переховалось на Україні, звичайно в дуже здемократизованому вигляді, і до наших часів. В козацькі часи як оздоби, так і дрібний посуд були дуже поширені, і більшу частину виробів з благородних металів, як на це вказують написи, безперечно виробляли місцеві майстри. У дальшому праця їх звелась головним чином до виробу дукачів, сережок, каблучок та перстнів. вінчиків та обкладів на образах та инших звичайних дорожчих річей, що їх вживає селянське та міщанське населення України. Озлоби ці виробляють золотарі головним чином у Київі, Чериигові, Ніжині, Харкові та в инших великих містах; дарма що сильну конкуренцію їм роблять фабричні вироби, вони все-таки не зникли й лосі, мабуть, найбільше тому, що й до останнього часу не припинився ще місцевий виріб церковних річей, риз на. образи, підвісок (ех voto), та й для направ потрібні теж майстри Всі ці золотарі, що існують і тепер, практикують в