Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

Вертаючись до оброблення грунту, слід сказати ще хоч кілька слів про лі роди та садки- В дуже далекі часи, кати Київська Русь ще тільки прочищала собі місце в лісах, городина та овочі були дуже рїдкї; їх треба було привозити від Греків, Але в князівський період вже згадуються лаврські городи та городники, що саднлн гарбузи, фасолю, часник та цибулю, сіяли мак тощо. У печерськнх ченців були й сади «древа плодовита*. Мабуть, на початках все це було в дуже незначному розмірі, але, явна річ, було цього тут більше й траплялося воно частіше, ніж иа північно-східній Русі. В козацький період ми вже знаходимо пишний розквіт городництва та садівництва по цілій Україні. Павло Алсппський, описуючи свою подоріж через Україну, з захопленням говорить про розкіш ні просторі лаврські сади, що тяглнея вздовж цілої дороги від Василькова до Київа,— «що їм числа нема, що в них росли в прнзвіллі вишні, сливи, абрикоси, горіхи та шовковиці та виноградні лози» Лози ці давали «вино темно-червоне, що його розвозили з цього манастиря (Київської Лаври) до всіх церков козацької землі». Це багацтво на сади не було, однак, привілеєм самих тільки печерськнх ченців, а спостерігав його Павло Алеппський скрізь. «Кожна хата в козацькій землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та инших дерев, а земля засаджена капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо».

Ця закоханість українців у садках та городах, що її запримітив антіо ХІЙськиЙ подорожній, села, що літом просто потопають в садках, це й досі іце є етнографічною рисою, що різко відзначає українців од великоросів, бо великоруські села вражають відсутністю всякої зелені,— і, навпаки, набли жяе українців до південних слав’ян, що їх хати також оточені квітами та деревами. Але на Україні справа не обмежується самими садками навколо хати; при найменшій земельній спроможности українці завжди заводили Й заводять садн навіть поза межами обійстя, головним чином на лісових полянах. Ціла частина Чериигівщини на південь од Десни, як свід чить А. А. Русов, вкрита суцільними овочевими садами, що в добрий рік дають дуже значний прибуток. Тс саме бачимо й на Полтавщині, де тільки три села Зіньківського повіту самі постачали щороку на ринок понад півтора міліонн самих тільки яблук. Поділля, ще багатше на овочі, широку виряджа» цілі потяги сушні до Київа, Петербурга та Варшави. Навіть на Волині, судячи по останніх виставах, провадиться дуже інтенсивне садівництво, звичайно, не на півдні. На Київщині на чотири міліони десятин приладам 19 000 десятин садів, що служать як домашнім, так і промисловим цілям. До Київа звозять силу яблук, слив, груш, вишень, волоських горіхів, броскнн та абрикосів. Але культура винограду, що так процвітала на Україні літ 200 3Û0 шму, тепер майже цілком заникла, і тільки в Ботанічному саду Київсько го Університету ще літ шість тому можна було бачити виноградні лози, що й досі не можуть всохнути серед бур'янів. Які далекі ці здичавілі лози від того часу, коли, за царя Олексія Михайловича, до Москви спроваджували і Вілгорода та Київа «кавунових садівників та пасішннків». а з Лубенського Мгарського манастиря «ченців для садового виноградного діла».

Так само, як і виноград, наслідком «мудрих заходів» фінансового ві домства, майже цілком заникла й культура тютюну, яка ше 50—60 літ тому давала значні прибутки не тільки поміщикам, але й селянам. Потроху підтримується ще хмільництво, та й то тільки завдяки попитові з-за кордону Подекуди тримаються ще баштани 15 та деякі чисто місцеві особливості, як, напр., сливи в Опошні, малина на Харківщині, часник у Черкаському повіті на Київщині, соняшники на Кубані тощо.

Найтяжчим завданням у даному етнографічному нарисі буде для нас дати уявлення,— неминуче поверхове, про народню техніку. В ній більше, ніж у чому иишому, знаходилось місце для всіх можливих впливів, і, коли б ми захотіли розібратись в питанні: а що ж саме було творчістю самого українського народу? — то виконати цього не довелось би. Через своє reor рафічне положення Україна була відчинена для сили найріжноманітніших пиливів: південних, східніх, західніх і, безперечно найменше,— північних... Все це змішалося докупи, асимілювалось, набрало місцевого забарвлення та місцевого національного характеру. Певна річ, що в українській народній техніці заховалось чимало дечого надзвичайно примітивного. Але ці останки, дорогоцінні для історика та етнографа, з погляду національних особливостей можуть свідчити тільки про ту затримку, яку пришилось зазнати українській національній культурі за останні століття.

а) Здобування вогню та користування ним. Велика кількість вугілля та спалених кісток н розкопках без жадного сумніву свідчить нам про те, шо в палеолітичні часи населення України вже вміло і здобувати вогонь, і користуватись ним Про спосіб здобупанпя вогню в добу неоліту ми, на основі перехованих останків, висловитись не маємо змоги, але a priori слід думати, іцо здобували тоді вогонь за допомогою тертя, як цс робиться й тепер в рідких, головним чином, ритуальних випадках Ми вже згадували, як гуцули здобувають вогонь для запалювання пастушої ватри за допомогою швидкого верчення скалуша. цебто шматка сухого дерева з шматочками труту, шо вправлені в загострені та розщеплені кінці його; вертять його між двома міцно вбитими в землю кілками, шо мають відповідні глибкн, куди й входять кінці скалуша