Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
На Великій Україні в скільки-будь широких розмірах скотарство провадять тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринослан-щині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де воно має вже помітне східне забарвлення Там ше можна й тепер зустріти тип справжнього чабаиа. що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи з того й штанів), підперезаний поясом; на поясі в нього висять: гаман, спеціяльно чабанський, з ріж-ннмн дрібними причандалами, ніж, ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лешатка для витягання з ран червів тощо. Озброєний чабан гирлигою, цебто дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при потребі. На Україні цей гачок виточений, на півночі його заступає звичайна шишка, скривлена набік. Ці чабани весь час переходять з місця на місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанську гарбу, цебто бодню на колесах, з харчами та иншим добром, Иноді цю гарбу заміняє велика бричка з плетеним з очерету дашком або ціла плетена чн дерев’яна будка на колесах.
Розведення здомашнілої птиці на Україні провадилось колись в значно більших розмірах, ніж тепер, хоч у наші часи ноно знов трохи відживає, завдяки дуже доброму збутові за кордон. У місцевостях, де е ще велика кількість болот, як, наприклад, на Волині та па Чернигівщині, селяне розводять иноді великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо живуть на болотах у напівдикому стані та вертаються додому тільки з заморозками. Дорога гречка та взагалі зубожіння населення зменшили нині й розведення курей, але воно має великі шанси на розвиток через збут яєць за кордон; проте розвиток цей, мабуть, не торкнеться селянського господарства, а скорше прибере капіталістичний характер. Досить багато людей також кохається в розведенні голубів, і дуже часто можна побачити де-небудь під стріхою повітки завішені на кроквах голубники, цебто штучні гнізда, сплетені з соломи у вигляді порожнього конусу або півсферичної форми. Рідше тримають
голубів просто під стріхою хати або а окремих гилубниках, більше-менше на західноєвропейський кшталт.
Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджільництво- В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиранням* меду диких бджіл, шо гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди бІльше-менше високо на деревах. Такі колоди,— вони мають І тепер ще назву боргуй,— Існують І нині в нас на Волині (табд. Vila), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині. Щоб влазити на дерева, в цих місцевостях ше й тепер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи а ремінців та що про них згадують акти початків ХѴШ століття та ранїшІ. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджільництва є приміщувати колоди для бджіл чи нуликів на просторах, що зостались після вирубання лісу,— на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи, нарешті, на невисоких підставках. Цей пасіціний спосіб бджільництва, однак, згадується в документах тільки з половини XIV століття. А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місцевостях, як бувший Березненськин повіт на Чернигівщині, та почав заступати Його І в Городницькому (Шафоиський). Вулики ці відзначались дуже великим обсягом І тому були нерухомі Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджільництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охоронялись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво па Україні досяглозначного розвитку, але потім, як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те, що селяне мають по кілька вуликів, та Й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чернигівщині подекуди та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних колод, часто величезних розмірів, нноді півтора метри в діямстрі; в одній такій колоді иноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі, «пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво все-таки скрізь занепадае. В деяких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконаленого типу. Особливо щодо цього відзначається галицьке духовенство; багато його представників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних розмірах, незважаючи на те, іцо його дуже підриває підмішування цезарину до бджолиного аоску в торговлі та заміна в уиіятській одпрані воскових свІЧОК на стеаринові. На зиму вулики, в кого їх небагато, ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшакнки,— наполовину в землі.
4. Хліборобство 1
Розведення хлібович рослин, як вказано вище, з’являється за часів неоліту на Україні. Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в розкопках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, иноді в припаленому стані, У знаходках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита,
' Шафопскій. Чернкговскаго нам&.тничества топограф, ullvc.ivіс Кісвк, 1851; Аристов. op. til.: Чубинскій. Труди экспед., т. VII; Афанаснечь Чужбинскій, Собр. соч.„ 1893, т VIII; Русаль А. А к Описаніе Чермиг. губ,, 1898 1899; І. Swietek, Lud natlrabski. Krakow. 1893, та инші проса, ячменю, С0ЧО8ИЦІ тощо. Єсть вказівки на те, що на початках князівського періоду хліборобства існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й володіння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Україна тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення хлібо-внн було вже головною підвалиною Існування її населення Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочовиці тощо,— все це скорше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечувало регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища* дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), грунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже Й
