Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

class="book">таку старовннність скотарства на Україні, можна, здасться, мати сумнів, чя процвітало воно дуже в князівський період та за попередні часи залізного віку. Згідно з відомостями візантійських письменників, на Руси тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабіжкою у сусідніх кочових народів, про що свідчать І літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коне» та великі череди худоби; чималі отари мало також духовенство, то користувалось обов’язковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а деякі насельники київської землі в XII столітті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в доісторичні часи були зайняті напівкочовим населенням, що, як, наприклад, скифи, ловило та прикрочувало диких коней та, мабуть, і розводило вже здомашнілих, Коні тільки пізніше стали приступні слав’янським племенам, що на початках своєї історії тримались більше на межі степової смуги і тільки в так званий козацький період одвоювалн у кочовників степи, де трава, як каже Шафонсь* кий, «солодкістю та наїсністю дуже переважала лісову». В цей саме період І розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець тощо. Наприкінці XVIII століття той самий ШафонськиЙ нараховує в самому тільки Галицькому повіті ІЗ кінських заводів та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті — 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16: «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває*; у Глинському повіті — 15 кінських заводів І т д. Коні розводились таких нород: «неаполітанської, англійської, Іспанської, данської та береберської» Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви. Петербурга, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали доСнлезії, Явна річ, що тепер скотарство на Україні скоротилось і каїн заховалось десь ик головне джерело існування, то хіба тільки на Карпатах, у гуцулів та бойків, на їхніх гірських полонинах.

Гуцули, як насельники гір, мають дуже обмежені простори землі дія засіву, а тому зимою займаються рубанням лісу, що сплавляють пізніше, вже весною, а літом — випасають скотину на своїх полонинах, цебто гірських пасовиськах. Ранньою весною майже все чоловіче населення сіл переходить на гори, де Й провадить цілком пастуше життя. Гурти га отари всього населення, що тягне до даної полонини, цебто безлісної частини гори, що не надається до сінокосу і тому служить тільки за пасовисько, об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отарн, що до них належить як і своя власна худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно ідуть до спільної череди тільки після старанного позначення власности тавром, надрізом на вусі, на рогах тощо. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряджається туди ватаг — колись виборна, а тепер довірена особа власника полонини — з навербованими пастухами для ріжного роду скотини, з майстрами для виробу сиру тощо. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому сгоіы^', цебто в дерев’яних будинках для людей та ріжного роду худоби. Спочатку він підходить до стаї, цебто досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних части ни, в першій з них, меншій — коморі — переховують харчі, посуд та вироблений сир, а в другій—більшій — знаходиться ватерник, цебто кам'яне чн дерев’яне, набите глиною спорудження для вогню — ватрнще, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, тощо. Ватаг, творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б’є ліворуч від себе сокирою

Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбереера з картини Н. Сергеева. 1890.

в стіну та з належним заклятгям кидає на ватрище стару підкову, що мусить охоронити від грому ціле стоїще. Далі, зараз же беруться здобувати за допомогою тертя самої ватри, цебто живого вогню. Для того беруть загострений з двох кінців шматок сухого дерева, до вістря в щілину з обох кінців вправляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; за місць одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з’явиться спочатку димок, а потім і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цебто цілу череду, як вона надійде, навіть вим’я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літнього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру урочисто заносять до стаї, кладуть на ватрище, де вже лежить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осени, а восени, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить з нею всі будинки, без перерви читаючи «отченаш», і, нарешті, кладе її на воротях, кудою мусить ввійти ціла череда, що тим часом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її приготованою зазначеним вище способом водою, розміщують її по кошарах, цебто в шести- чи восьмикутних загонах з палів. Як упорядкуються вже иа своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиги з кукурудзяної муки) та заготовлять постелі, ватаг трембітою — довгою (сажнів два, а то й більше) дерев’яною трубою скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запрошує товаришів послухати його, стати на коліна та спочатку помолитись за здоров’я цілого народу православного, що на цілому світі, потім на себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх христіян та всі гурти й отари хрнстіяиські «на росах, на водах, на кождих переходах, від усякого лиха І від припадку тяжкого», 1 як він допоміг зібрати цю христіянську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам...

З такими самими молитвами та заклягтями проходить ціле літнє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру тощо Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому восени. Майже цілком так само, тільки шо хіба трохи не так колоритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою ріжницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та й має не такий кочовий характер. Стоїще в них не зостається весь час на тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за