Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

III. Посилюючись з північного сходу на південний захід, український тип найбільше виявлений в середній, а особливо в південній смузі України. Щоб мати графічне уявлення його поширення, ми даємо тут мапи зросту, головного покажчика та пігментації населення України. Зіставляючи антропологічні дані про українців з лінгвістичною маною Михальчука, ми бачимо, що площа білоруських впливів майже цілковито покривається площею поширення поліських діялектів, тоді як середня смуга захоплює територію українського діялекту, а південна — слобідська — українські діялекти. А Поділля з Галичиною відносяться до площі поширення червоноруського діялекту.

IV. Порівнюючи антропологічні особливості українців з такими самими особливостями инших слав'янських народів, ми бачимо, що українці, безперечно, найбільшу спорідненість виявляють з південними та західніми (з винятком поляків) слав’янами, і, згідно з поглядами Нашу і Deniker’a, їх слід зачисляти до так зв. адріятичної, або динарської, раси, яку ми воліли б назвати слав'янською.

V. З огляду на брак даних, щоб припускати, ніби первісне українське плем’я витворилось із двох рас (темної, високої і короткоголової та ясної, низькорослої та довгоголової), а також з огляду на досить, на нашу думку, ясні і всіми визнані ознаки етнічної мішанини у великоруського, білоруського та польського племен, мішанини, що сталася за порівнюючи недавніх, майже історичних часів, ми гадаємо, що й припускати склад первісного слав’янсько-го племени з двох вищезгаданих елементів нема достатніх підстав. Ріжницю між слав’янськими племенами, що її вперше сконстатував Нашу, слід відносити тільки до сучасних нам слав’ян, беручи цей термін в лінгвістичному розумінні.

VI. Значно складнішим, а тому й тяжчим, є питання про відношення українського племени до племен білоруського та великоруського, споріднених з українцями лінгвістично і, як гадаємо, походженням. На думку А. А. Щахматова, лінгвістичні дослідження виказують, що первісна маса східніх, чи руських, слав'ян в дуже далекі часи, але в усякому разі вже в епоху свого перебування на середньому Дніпрі, диференціювалася на три групи: північну, середню та південну. Наслідком татарського нападу північна

група з частиною середньої витворила з себе великоруське плем’я, що проковтнуло масу фінських елементів; а з решти середньої групи та з прилучення до неї сусідніх південноруських, литовських, польських та за-хідньофінських елементів утворилося плем’я білоруське; нарешті, південно-руська група, яка «ціліше, ніж всі инші, заховала свій зв’язок з старовинною групою відповідних їй діялектів», витворила групу малоруську, що з утворенням самостійної культури перетворилась в українську. Перекладаючи цю гадку А. А. Шахматова з лінгвістичної мови на антропологічну, ми сказали

б, що крайня східня галузь адріятичної, чи слав’янської, раси, зайнявши середню течію Дніпра, верхні течії Західнього Бугу та Німану до Волхова включно (здогади про первісну батьківщину слав’ян ми зоставляємо цілком на боці) і змішуючись з племенами, можливо ще неолітичними, які раніше займали вказані території, та асимілюючи ці племена, поділилась на три групи. Кожна з цих груп і далі підлягала ріжним етнічним впливам, які в північній та середній групі виявились передусім в мішаній барві волосся та особливо очей, далі в зниженні зросту та в перетворенні брахіцефального головного покажчика в середній субрахіцефальний, що повстав з механічної мішанини основних брахіцефалів з порушеними субрахіцефалами і навіть доліхоцефалами. А щодо південної групи, яка потім стала українською, то, підлягши в свою чергу впливам іранським і, можливо, почасти й тюркським, але зоставшись порівнюючи чистішою, вона переховала в собі більше слав’янських рис, ніж північні, споріднені з нею групи. Явна річ, що поки що ми зважаємось говорити це тільки в загальних рисах, але, висловлюючи ці загальні думки, ми базуємось на наведених нами вище антропологічних ознаках білорусів та великоросів, які мають в собі безперечні сліди фінських та инших впливів, що будуть встановлені тільки тоді, коли будуть переведені скільки-будь точне вивчення та антропологічний аналіз цих племен

Розуміючи етнографію як народній побут, зовнішній та внутрішній, ми маємо за мету зазначити побутові особливості українського племени та зіставити їх із такими самими особливостями инших народів, особливо сусідніх з українським.

Побутові особливості кожного народу є наслідок його колективної чин-ности, спрямованої на задоволення його життьових потреб. Економічний бік цієї чинности становить завдання окремої галузі знання, а ті форми, що їх прибирає сама ця чинність, а також і наслідки її у вигляді побутових річей, психічних та соціяльних явищ підлягають науковому дослідженню в ділянці етнографії. Під впливом ріжних факторів — раси, зокільного оточення, традиції та, нарешті, культури — кожний народ творить ці речі та ці явища по-своєму, і оригінальність цієї творчости тим більша, чим сам народ цільніший як расова та громадська група.

Тому для характеристики побутового життя українського народу ми повинні розглянути його способи здобування сировини, техніку, його їжу, житло, домашню обстанову та одежу, вірування, звичаї та обряди, громадські та правні розуміння і, нарешті, народні знання, оскільки вони справді народні, цебто незалежні од безпосереднього впливу шкільної науки.

Цілком зрозуміла річ, що огляд усіх цих боків побуту українського народу може бути тут зроблений тільки в межах нашого знання та дангго видання. Етнографічні відомості за Україну ще дуже нечисленні, а дссліди в цьому напрямку майже не вийшли ще з фази збирання матеріялів, га н це збирання переведено ще далеко не вичерпуюче. З причини однобічі ого розуміння завдань та змісту етнографії в діяльності українських етно~рафів до останнього часу переважало захоплення лінгвістикою та творами усної народньої словесности (фольклор) на некористь вивчення так званого мате-ріяльного побуту. В семи великих томах «Трудовъ жспедиціи» Нубійського,— в найбільшому збірнику з етнографії України,— матеріяльному побутові уділено всього тільки 77 сторінок. Спеціяльні розвідки з поля народньої техніки ще дуже нечисленні (Зарѣцкій, Рябов, Лисенко тощо), та й ті з’явились завдяки головно піклуванням земств про розвиток сільської промисло-вости. Наукова розробка зібраних уже етнографічних матеріялів, можна сказати, майже ще не розпочата, коли не рахувати кількох статей про будівлі,