Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

в дуже значній частині з високорослих; далі, субрахіцефалічні своїм середнім головним покажчиком, українці в головній своїй масі — справжні брахіцефали і т. ин. Перейдім тепер до огляду,— якнайкоротшого,— решти антропологічних ознак населення України. 4. Висотній покажчик

Висотній покажчик, іцо показує висоту черепа, в українців ріжних місцевостей так само неоднаковий, як і инші ознаки. В північній смузі найменший висотній покажчик знаходимо в південно-західній частині Чернигівщини

(70,9), а найбільший у Радомиському повіті на Київщині (72,8). В українських повітах Курщини та в східніх повітах Чернигівщини висотній покажчик однаковий (71,1); на північному сході Волині (72,0) він дуже наближається до полтавського (72,7) та до північнокиївського (72,9), а в північно-західніх повітах Волині спадає до 71,0, щоб звищитись у Галичині, у центральних бойків, до 72,7 та у колишніх угорських русинів до 73,1. Порівнюючи ці цифри з головними покажчиками цієї самої групи, не можна не запримітити, що між цими ознаками існує майже повна відповідність: низьким головним покажчикам відповідає менша висота черепа і навпаки. У середній смузі України, як це можна було б припустити вже à priori, найменшим висотнім покажчиком одзначаються найдалі східні українці на Вороніжчині та Харківщині (69,8 та 67,6 за Еркертом і 70,8 за Кондрашенком). Трохи вищий висотній покажчик на Київщині (за Дібольдом — 71,2, за Алешо — 68,6 та за Артюховим — 70,7); ще вищий він у північних повітах Поділля (72,0). У північно-західній та у центральній Волині цей покажчик, так само як і головний, помітно спадає (71,5) з відомих уже нам причин, а в Галичині він хитається між 71,2 та 72,7, знову-таки в очевидній відповідності з головним покажчиком. Нарешті, у південній смузі України найменший висотній покажчик знаходимо на Катеринославіцині (70,8—70,2), де він менший, ніж на Кубані (71,4) та в Таврії (71,6), хоч на Катеринославіцині головний покажчик вищий. Але далі висотній покажчик іде цілком правильно, звищую-чись зі сходу на захід, та від 72,8 на Поділлю доходить до 74,8 у буковинських гуцулів, і це звищення, як і в инших місцевостях, іде відповідно до зви-щення головного покажчика.

Спільний хід висотніх та головних покажчиків вказує вже нам, що до висоти черепа в українців спричинились ті самі обставини, від яких залежить і решта антропологічних ознак. Середній висотній покажчик українців взагалі (71,3), виведений нами з місцевих цифр, так само як і головний покажчик, вищий за висотній покажчик великоросів (за Івановським 70,1) та білорусів (за тим самим автором — 66,1 або, згідно з новими цифрами,— 67,6). Щодо порівняння висотнього покажчика українців з покажчиком поляків, то ми від нього мусимо одмовитись, бо для цього останнього покажчика у польських авторів немає даних, а тому нема їх і в Івановського.

5. Покажчик личний

Надзвичайно важливе значіння має в антропології взагалі, а в антропології Росії особливо, личний покажчик, що дає відношення між довжиною та шириною лиця. Під словами довжина лиця розуміють або загальновживане значіння цього слова (од початків волосся на лобі до нижнього краю підборіддя) чи анатомічне його значіння (од так званого ophryon’a, цебто від середини лінії, що торкається верхнього краю бров, до нижнього краю підборіддя). У даному випадку ми маємо на оці лице анатомічне, за найбільшу ширину якого ми приймаємо, як це прийнято в науці, скулястий діаметр (diam. bizygomaxique) цебто так званий повний личний покажчик (index facial total) Топінара.

У північній смузі України личний покажчик незначно хитається між

103,3 та 104,7, притому нам не довелося помітити якої-будь правильности: у північних повітах Курщини він (103,5) нижчий, ніж у повітах південних

(104.5); у східніх повітах Чернигівщини (104,7) вищий, ніж у південно-західніх (103,6); в Овруцькому повіті на Волині він вищий, ніж у північно-західніх волинських повітах (103,3). У середній смузі, в межах Великої України, як, наприклад, на Вороніжчині, а особливо на Поділлю, покажчик цей, мабуть, вищий, ніж у північній смузі (104,3 на Вороніжчині та 105,2 на Поділлю), але він досить помірний на Харківщині (101,3), на Полтавщині

(102.5) та на Київщині (за Алешо — 100,3). У Галичині він зразу спадає до

99,2 у північно-східніх галичан, до 100,3 у північно-західніх, 101,1 у бойків та 101,8 у лемків, доходячи до 105 тільки у центральних бойків.

Трохи менше ця ріжниця помічається в південній смузі України: на Кубані личний покажчик рівний 103,7, у східніх повітах Катеринославщини — 102,0, в західніх— 102,6, на Поділлю — 102,4, а далі, в Галичині— 103,1 у буковинських гуцулів, 102,1 у галицьких, 101,2 в угорських та 101,1 у південних бойків.

Взагалі, виходить, що українці належать до числа більше-менше вузьколицих народів (середній покажчик 102,7), притому вузьколицість ця збільшується помітно, хоч і не цілком правильно, зі сходу на захід, принаймні в середній та північній українських смугах, в міру віддалення від більше широкоскулястого великоруського типу.

6. Носовий покажчик

Хоч українці взагалі майже вузьконосі (лепторіни), з середнім носовим покажчиком в 70,9, але серед них, явна річ, помічаються певні, не дуже, правда, великі відхилення в бік мезорінії. Найцікавіше те, що найбільш вузьконосе з усіх українців є населення північної смуги (середній покажчик 69,0), притому тільки чернигівці виказуються дуже малими мезорінами (71,2—71,9). В середній смузі носовий покажчик вищий, ніж у північній

(70,9), притому найменшої висоти досягає він на Київщині (64,1) та на крайньому заході, у колишніх угорських русинів (66,0), а в инших місцевостях він переходить також до малої мезорінії, що не перевищує, однак,

77,7. Нарешті, в південній смузі носовий покажчик знову невисокий (69,0), з винятком Катеринославщини (75,2—76,4), де, мабуть, дає себе відчувати довгочасне сусіДсїво з татарами. На жаль, ми позбавлені змоги порівняти український носовий покажчик з покажчиком великоросів та білорусів, тому що майже всі російські антропометричні дані, наведені в Івановського, засновані на промірах довжини носа від перенісся (між очима) до носової переборки, в той час як ми, йдучи за французькою методою та правилами міжнародньої згоди, брали довжину носа від nasion’a, цебто від лобно-носового шову.

Значіння профілю носа серед етнічних ознак, на нашу думку, й досі недостатньо оцінено, і, мабуть, це сталося тому, що він, на жаль, не дається до проміру та мусить означатись на око. Однак ріжниця між вгнутим, рівним та орлиним носом така різка та виразна, що навряд чи дає багато волі суб’єктивізму при означенні,— в усякому разі, суб’єктивізму тут мусить бути менше, ніж, наприклад, при означенні барви волосся чи очей. Щодо українців, то ця ознака не тільки цілком виразна, але й значно