Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

вільніша від винятків, ніж усі инші ознаки. Розглядаючи відсотково кількості підрахованих нами трьох форм профілю в усіх трьох смугах України, бачимо, що, з винятком українських повітів Курщини (46,1 %), центральної Галичини (44,1 %) та галицьких гуцулів, вся решта українського населення в значній більшості має рівні носи, притому в галицьких гуцулів порівнюючи невеликий відсоток рівноносих (41,2 %) пояснюється дуже великим відсотком людей, що мають вигнутий (орлиний) ніс. Географічно профіль носа розподіляється в наявному зв’язку з иншими етнічними ознаками — зростом та головним покажчиком. Вгнутий ніс зустрічається порівнюючи часто на самій тільки Курщині та в центральній Галичині; далі, в досить значній кількості зустрічається він на Чернигівщині (27,5 та 32,5), на Вороніжчині (25 %), у південно-західній та центральній Волині (30,1 %), на Катеринославіцині (29,2%), на Поділлю (27,8—34,3 %) та у гуцулів (25,4—46,6 %), цебто в місцевостях, що підлягли впливу чи великоросів та білорусів, чи поляків; щодо Катеринославіцини, то тут можна припускати і якийсь монгольський вплив. Рівний профіль носа, що переважає скрізь, за винятком Курщини, треба зачислити до характеристичних ознак чисто українського типу. Нарешті, вигнутий (орлиний) ніс, найбільш рідкий, найчастіше зустрічається на Вороніжчині (18,7%), на Кубані (32,5 %), у галичан (20 %—25,1 %) та у галицьких гуцулів, причому у перших двох місцевостях можливий вплив іранських племен, а в гуцулів — найбільше правдоподібний вплив румунський та циганський. 8. Довжина верхньої кінцевости (руки)

Щодо довжини верхньої кінцевости, то нам, на жаль, бракує цифр для певних місцевостей, де височину acromion’a не можна було дістати з причини чисто випадкових умов. У північній смузі України, для якої маємо найбільше цифр, ця довжина хитається між 43,0 та 45,3; у середній смузі — між 43,4 та

44,7, а в південній — між 44,2 та 44,4. Цебто взагалі середню довжину руки в українців можна вважати за середню, що наближається до малої, при цьому рука українців коротша за руку великоросів (46,02) та білорусів

(45.06), але трохи більша за руку югослав’ян (у герцеговинців - 44,1 ). Найбільша довжина руки українців на Курщині (44,9) та на Вороніжчині

(44.7), що наявно вказує на вплив великоросів; а більша довжина руки у волинян (44,8—44,9), мабуть, пояснюється впливами білорусів чи поляків.

9. Довжина нижньої кінцевости (ноги)

Довжину нижньої кінцевости ми обчислювали, зменшуючи зріст людини, коли вона стоїть, на її зріст, коли вона сидить. Довжина, що її одержуємо таким способом, щодо точности мало в чому уступає довжині від проміру великого trochanter’a, але дає змогу обходитись без проміру голої людини,

бо це на практиці викликає великі труднощі та ще більше зменшення кіль-кости людей, що годяться бути проміреними. Ця остання обставина примусила нас замиритися і з тим, що наші цифри не можуть бути порівняні з цифрами, що їх дістають проміром височини великого trochanter’a і які заведені до зводок антропометричних даних А. А. Івановського. Цифри, які ми одержали, показують, що довжина нижньої кінцевости щодо зросту майже в усіх українців однакова (середня довжина 47,55) з дуже невеликими хитаннями (від 46,0 до 47,9), притому ці хитання, коли взяти їх географічний розполог, очевидячки, аналогічні з хитаннями инших антропологічних ознак. У північній смузі України найменшою довжиною нижніх кінцевостей одзначається населення північної Волині (47,3) та Радомиського повіту на Київщині (47,4), а найбільшою довжиною — українці Холмщини (48,8), північних повітів Курщини (47,9), південно-західньої частини Чериигівщини (47,9) та населення Овручського повіту на Волині (47,8). В середній смузі найменшу довжину нижніх кінцевостей знаходимо в українців Вороніжчини (46,9), а найбільшу — у лемків (48,0), у подолян (48,3), у північно-східніх галичан, у Звенигородському та Таращанському повітах на Київщині (49,1) та у пів-денно-західніх полтавців (51,4). Нарешті, в південній смузі найкоротша нижня кінцевість виказується у кубанських козаків (46,7), а на Херсонщині, а особливо на Поділлю, вона довша (48,0—48,1); у гуцулів вона хитається між високими цифрами (47,5—47,9). Для порівняння з поляками, білорусами та великоросами можемо взяти цифри, наведені у Івановського, з цих цифр виявляється, що довжина нижніх кінцевостей в українців (53,66) переважає довжину їх у поляків (52,07), у білорусів (51,7), а особливо у великоросів (50,5). За обчисленням A.A. Івановського, українці односяться до групи племен з найдовшими ногами.

10. Довжина нижньої кінцевости щодо бюста, чи скелічний покажчик (index skêlique)

Скелічний покажчик, що вичислюється з довжини ніг супроти бюста (цебто височина тулуба + височина голови), як виказали недавні праці Manouvrier, заслуговує дуже великої уваги і, без сумніву, має більше прав на зачислення до особливо важливих антропологічних ознак, ніж, наприклад, обсяг грудей, що не має жадного антропологічного значіння. Даючи довжину нижньої кінцевости, щодо инших складових частин зросту цей покажчик треба вважати за фізіологічний, і, як довів це Manouvrier, він мусить мати дуже важливі практичні пристосовання, не кажучи вже про його етнографічний інтерес. Щодо цієї довжини, то всі українці виявляються досить однакові, притому скелічний покажчик у них своєю височиною майже цілком аналогічний з довжиною ніг щодо зросту; цей факт вказує на те, що взагалі високий зріст українців залежить не стільки від довжини тулуба, скільки од довжини ніг, через те українці й мають бути заведені до числа племен макроскелічних. Найвищим скелічним покажчиком у північній смузі України одзначається населення південно-західньої частини Чернигівщини

(91,8), яке разом із тим одзначається і найбільшою довжиною ніг щодо зросту; а населення північно-західньої Волині, що має найкоротші щодо зросту ноги, відзначається й найменшим скелічним покажчиком (87,0).

У середній смузі вороніжці, ідо мають найкоротші щодо зросту ноги, відзначаються також найменшим скелічним покажчиком (87,0), а в подолян, що мають найдовші щодо зросту ноги, покажчик цей досягає 93,5. У південній смузі найменший скелічний покажчик у найкоротконогіших кубанців (87,7), а найбільший знову-таки у подолян (92,5).

Розглянувши отак головні антропологічні ознаки українського населення і резюмуючи все вищесказане, ми мусимо прийти до таких висновків:

I. Українці є досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми та довшими нижніми кінцевостями. Сукупність цих ознак ми вважаєм можливим визнати українським антропологічним типом.

II. Відхилення від цього етнічного типу, в нечисленній кількості осіб, можна спостерігати головно на скрайках території, заселеної українцями, їх легко пояснити сусідніми етнічними впливами, а це виключає можливість припущень про ріжноманітний склад українського племени