Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

про церковну архітектуру, про орнаменти, про музику, весільні звичаї тощо. З існуючих наукових періодичних видань українській етнографії присвячені тільки «Матеріяли до українсько-руської етнології», що видаються у Львові. Далі, досить багато матеріялів дали «Харьковскій Сборник», «Кіевская Старина», «Wiata» та инші аналогічні видання 2.

1 Друковано в збірнику «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. II, СПБ., 1916.

3 Загальні праці з української етнографії: Рігельман, Лѣтописное повѣствованіе о Малой Россіи; Бантышъ-Камемскій, Исторія Малой Россіи, изд. 3-є. Москва, J842; Шафонскій. Черниговскаго намѣстничества топографи

І. Мисливство13

Між способами задоволення життьових потреб найелементарніший та найпримітивніший — це мисливство та рибальство. Зрозуміла річ, що вони й становили головне джерело здобування їжі та одягу українців.і в доісторичні часи, І потім ще досить довго на початках добн історичної. Племена, що заселювали Україну за глибокої старовини, залишили на своїх селищах та на дні своїх примітивних землянок немалу кількість слідів свого мисливського існування. Уламки кісток на палеолітичних стоянках виказують нам, що найдавніші насельники нашої країни годувались ще м'ясом мамонта та носорожци, забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північних оленів, полярних зайців тощо. Населення неолітичної епохи вже не застало більшости них тварин, що вимерли або виселились на далеку північ; на його частку припали вже зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рнсі тощо. Але воно привело з собою худобу вже здомашні-лу: бика, вівцю, козу, курку, голуба тощо, хоч разом із тим не відкидало й черепах, а навіть і річних скойок, що їх останки цілими завалами тягнуться по узгір’ях київського берега Дніпра на дуже великому просторі,

Палеолітичні стоянки, крім кісток тварин, дають ше й цілий шерег зна ряді.; більша частина їх пристосована до розрізування забитих звірів та для використання їх шкури та кісток з ріжною метою; тільки деякі з цих знарядь могли служити за зброю мисливцеві, та й то лише на полюванні за малнми звірятами Тому можна вважати найбільше правдоподібним те, що великими тваринами люде користувались, знаходячи їх уже мертвими, або ж забивали їх в ямах та пастках каміннями та дубинами. В землянках неолітичної епохи знаходимо вже знаряддя, які, без сумніву, служили й за мисливську зброю: вістря списів, сокири тощо, з обробленого кременю та ще більше з кісток чи рогів лося та оленя. Шодо початків історичних часів і так званого київського періоду, то ми маємо вже значну кількість вказівок, як у рпзкоп ках, так І в літописних відомостях. В ті часи ловили звіря головним чином у таких місцях, куди тварини ходили до водопою, ловили за допомогою сітей (тенетів), пасток тощо; на бобрів робились особливі «гони», мабуть, пастки, куди заганяли цих звірят; птиию ловили сітями, притому особливо були вживані «перевіеи», цебто великі сіті, що завішувались поперек лісової просіки чи дороги в спеціяльно придатних для того місцях, які мали назву «перевісиш»: назва ця, разом і з самим пристосованцям, заховалась і досі в північних губерніях Росії. Безперечно, що в цей період мисливство було ще головним джерелом життя населення України: звірячі шкури — куниць, білей та вивериць — були знаряддям обміну, нимн виплачували й податки (останнім пережитком такого «ясака» на Україні був обов'язок запорожців ще в XVIII ст. постачати до Найвищого Двору «дичину, звірину і птаство»);

Побережники з Калуша. що на Ста-ніславщині (нині Івано-Франкіищи-на). Фото кінця XIX ст.

«скора» була річчю вивозної торговлі. З того самого часу починається і монополізація мисливства вищими станами у формі присвоєння князями, їх підручними та духовенством права на «ловища, боброві гони та перевісища»; можливо, що спочатку це була свого роду винагорода князя та його дружини за знищення хижих звірів: ведмедів, вовків, пардусів тощо. З часом це право поширилось на всі вищі стани — на бояр, а потім на шляхту — поміщиків. Воно існує й тепер у формі поміщицького привілею в Галичині, де селяне не мають права стріляти ведмедів, кабанів та оленів, що псують їх поля, і мусять цілими ночами, розкладаючи вогнища та трублячи в труби, стерегти ті свої поля, що сусідять з панським чи скарбовим лісом.

В наші дні, коли хижі тварини знищені та розвинулось хліборобство, явна річ, що мисливство цілком втратило колишнє значіння для населення України; а коли селяне полюють і тепер, то роблять це поодиноко, ловлячи чи стріляючи дичину майже виключно на продаж. В місцевостях, що й тепер дуже лісисті, наприклад в Карпатах, ловлять ще ведмедів, споруджуючи на них особливі пастки, так звані слопи; дуже подібні речі можна також спостерігати ще иноді й у північних частинах волинського Полісся. В названих частинах України, а також на Буковині трапляються ще иноді рисі. Вовків, там, де вони ще є, труять отрутою, ловлять тенетами, а найчастіше заманюють в особливі ями з приманкою, цебто в так звані вовковні, щось подібне до двох концентричних загородок з ліски, з живою приманкою всередині; вовк іде на приманку та сам зачиняє за собою вхідні двері. Як надзвичайна рідкість ще дуже недавно траплялись бобри. На початках 70-х років забито одного бобра біля Чорнобиля на Київщині, другого бобра забили на річці Сеймі на Чернигівщині, а р. 1894 одного представника цієї майже вимерлої у нас породи знайшли в околицях Кременчука на Полтавщині. В Сосницько-му повіті на Чернигівщині іце й досі трапляються видри. В лісах волинського та черннгівського Полісся трапляються ще лосі; дикі кабани згадуються шс й досі на Поділлю. Нарешті, зайців, що існують ще більш менш скрізь, стріляють, ловлять собаками, захоплюють у канканах та пастках, особливо зимою.

Досить примітивне полювання і на птицю. Иноді її просто б’ють довгими киями чи батогамн з олов'яною кулькою на кінці, як це роблять, наприклад, з дрохвами під час ожеледі або осінніх дощів. Деяких водяних птиць оточують на воді і також б'ють довгими лозинами, як, наприклад, водяних курочок, молодих каченят тощо. Перепелиць та куропаток ловлять сітями, заманюючи їх,— перших — вабиком. других — зернами Дорослих качок ловлять таким способом, що до перетягнутого поперек річки міцного шнура чіпляють волосяні петельки сильця, куди й попадає голівкою необережна птнця.