Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
У розкопках залізного віку вже раз у раз трапляються кресала н формі шматка заліза із стонченими кінцями, що загнуті в один бік і сходяться кільцевими загинами. Цілком такої самої форми кресало, що було поширене раніш по цілій північній та середній Європі, вжинається ще й тепер на Україні. Для трута звичайно беруть або певні сорти сушених грибів, або розм’якшену дерев'яну губку, змочену в селітрі чи просто в людському мокрому. Літ ЗО—40 тому для цієї мети вживали приготований таким способом товстий синій папір, шо в нього раніш загортали голови цукру. Для переховування кресала, трута та креміню робились, робляться й нині шкіряні гаманці, иноді оздоблені мідяними бляшками, гудзиками тощо; їх носять у кишені, на поясі або на окремому ремінці через плече, і зустрічаються вони майже скрізь, але особливо часто на Волині та н південних губерніях.
Мабуть, таке само давнє й здобування вогню за допомогою сірки. В могилах залізного віку, де вже трапляються й згадані кресала, часто зустрічаються як шматки сірки, так і останки її на дні черепків або плоскодонного маленького посуду, а біля півстоліття тому на Україні в кожному, навіть поміщицькому, домі можна було ще знайти самодільні справжні сірники. Цікаво, шо такі сірники ше далеко не вивелись і в Західній Європі; їх можна купувати й нині в дрібних крамничках в самому центрі Парижа.
Переховування раз здобутого вогню у всіх примітивних народів було річчю особливої ваги. Сліди цього ми бачимо в тому, як гуцули підтримують невгасиму ватру і т. нн. Ясна річ, що одночасно з удосконаленням способів здобування вогню потреба в його переховуванні все зменшувалась. Але в українців і досі ше вигрібають з печі весь жар, примішують його в куточках припічка, вкривають попілом і залишають тліти, аж поки буде потрібний знов огонь Це особливо мало значіння, каїн фосфорні сірники траплялись ще рідко та були дорогі, а вироблялись згадані самодільні сірники; досить було до купки вугілля, що ще тліло, всадити один такий сірник, щоб мати полум'я. Здобуваючи вогонь кресанням, полум'я діставали або також за допомогою сірника, або клали жарину до віхтя, скрученого джгутом, яким досить було помахати в повітрі, щоб солома загорілась.
Для підтримання вогню а ріжних частинах України, явна річ, вживають і ріжних матеріялів. В той час як на півночі топлять дровами, в середній смузі не нехтують вже бур’яном, очеретом та особливо соломою, а на півдні — в Кобеляцькому та Костянтиноградському повітах на Полтавщині, на Херсонщині, на Катеринославіцині. на півночі taepiï та иа Кубані — прихо-днться вже топити кізяком, змішаним з соломою, половою та кншими річами, що скріплюють кізяк та добре горять. Заготовляють кізяк звичайно літом: вказану вище масу заготовляють у значній кількості, за допомогою спеціяль-ної формочки тиснуть з неї невеликі, иноді кубічні, нноді плисковаті цеглини, що їх потім сушать та складають на купи, обмазуючи ці купи верствою глини, шоб заховати кізяк од дощу та вгтру-
Помннаемотут ріжні форми користування вогнем для приготовлення їжі, для опалу та для освітлення, бо ж ми це розглянемо в дальших відповідних розділах. Згадаємо тут тільки про один спосіб вживання вогню, що переносить нас в добу глибокої старовини. В дуже далекі часи, коли виріб глиняного посуду не був ще відомий, щоб зварити зерна чи з якоюсь иншою метою, клали ЇХ до шкіряного чи дерев'яного посуду з водою та кидали потім у ту роду розпалене на вогні каміння, і тепер те подекуди на Україні, особливо у північних частинах її, де є досить валунів, переховався цей спосіб зогрівати воду для прання, чи, краще сказати, для зоління білизни. До жлукта, що в ньому покладена білизна, наливають гарячої води, а потім, щоб вона не вистигала, кидають туди розпалене на вогні каміння. А на півдні, наприклад на Полтавщині, де каміння трапляється дуже рідко, з нею метою вживають кульки, цебто штучне каміння циліндричної форми з дірою всередині, зроблене з випаленої глини.
б) Обробка мінеральних річевнн. Земляні роботи відомі на Україні вже з дуже глибокої старовини. Населення кам'яного віку, для виробу своїх знарядь, мусіло видобувати з крейдяних верств кремневі зростки, що далеко не завше знаходились під самою поверхнею грунту. З початків історичних часів ми маємо вже відомість в житії св. Феодосія Печерського про те. що для копання ям у грунті вживалася «регалія». Траплялись, мабуть, і дерев'яні заступи, подібні до тих, то переховались на білоруському Поліссі; це був просто кілок, а иа ньому сук трохи вище гострого кінця; на сук спиралась нога копача. Залізні заступи і иа самому початку мали форму, досить близьку до сучасної, але були значно тяжчі, хоч їх залізна частина, власне кажучи, була тільки окуттям первісного дерев'яного заступа. Ця форма ісиус й тепер, але вже її починають заступати фабричні заступи з залізним розтрубом. куди вставляють держално.
Для витягання накопаної з«гмлі, коли справа йде не про рови чи які-небудь ями. звідки її можна просто викидати заступом, вживають ріжних засобів. Добуваючи, наприклад, гончарну глину із значної глибини, копають шахту уступами, цебто залишаючи на глибині кожного сажня уступ, де б могла поміститись людина. Викопану в глибині глину землекоп подає в відрі чи в коробці товаришеві, що стоїть на ближчому до нього уступі, той передає дальшому і т. д. З тою самою метою, а також копаючи й криницю, вживають колесо з круглим ободом та довгою ступицею, що її насаджують на поперечний брус, який лежить на двох підвалинах. Мотузок цебра нав'язують на спицю коло ступнці, куди він і намотується при праці.
Найелементарнішим зужитком викопаної землі (крім спорудження насипів тощо) є виріб вальків для земляних будинків. Для цього роблять у землі заглиблення, розкопують дно. заливають водою, накидають туди коров'ячого кізяку та соломи, а потім заводять туди коней, щоб вони все це розмішали копитами. З одержаної таким способом маси роблять вальки і, поки вони ще досить мокрі, ліплять з них стіни будівлі. Підвівши стіни на височінь 40-50 сантиметрів, дають їм висхнути, а через кілька день ліплять знову. Крім
