Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

за шість разів обійти коло дна (цей процес звуть — розміряти на шість) Коли розмі-ряч не доходить до назначеної точки, звідки почалось розмірювання, або переходить за неї, то лишок або надвишок простору вимірюється та поділяється на шість частин, після чого ніжки циркуля або зсовуються, або розсовуються на цю шосту частину, і знову починається нове розміряння, аж поки розміряч не обійде точно за шість разів. Потім бондар вкладам до лисиці (станок) раніш заготовлені дошки, затискає їх клинами та виводить на них розмірячем коло, по якому й випилює дно. Обручі часто приходиться купувати готові на ярмарку.

Як ми це вже зазначили, українська термінологія бондарства дуже старовинна, але, проте, вона має дуже мало спільного з великоруською. За винятком кількох виробів, що їх назви однакові для обох мов, як, наприклад. ведро, бочка, обруч тощо, всі инші вироби українці звуть зовсім инакше, як, напр., барило, палія, діжа, діжка, жлукто, зрізок, коновка, мазниця, ряжка, цебер тощо. Серед цих назв, явна річ, є Й кілька чужих слів.

Географічно бондарство, як і весь промисел дерев’яних виробів, поширене найбільше на Черннгівщнні та на Волині; на півдні трапляється частіше ложкарство, стельмацтво тощо. Щодо бондарства, то коли воно Й не є всюди, так, як на півночі, кустарним промислом, воно існує скрізь.

Розведення конопель, а особлива льону, як промисел існує, власне кажучи, тільки на Чернігівщині. Але для задоволення домашніх потреб ці росли нн розводяться майже по цілій Україні в достатній для згаданих потреб кількості, хіба що за винятком мотузків, які довозять З Великоросі!. Засів та збір коноплі переводять на Україні так само, як і скрізь в Росії. Спершу вибирають плоскінь, стеблини мужеського роду, що дають тонше волокно та достигають раніше; потім беруть жіночі стеблини,— коноплі, вириваючи їх з землі з корінням; далі ставлять коноплю в копи, щоб висхла, розміщаючи ці копи на кшталт маленьких курінів. Висохлі стеблини молотять тут-таки на полі або відвозять для цього додому, а після цієї операції везуть до води та

мочать, складаючи коношію на дно мілкої річкн чи ставу та вкриваючи її мулом. Коли конопля досить вимокла, її виймають з води, знову сушать, потім труть на терниці, а потім тіпають, міцно вдаряючи нею об ту саму терницю, а після того те мнуть її ногами. Позбавившись таким способом цілком од кострики, зв'язують прядиво в мички та, насадивши його на прядку, спершу чешуть, а потім прядуть з нього нитки. Колишню прядку, що складалася з dwut^a, в яке вставлений гребінь, вже починають заступати майже всюди західньоевропейські самопрядки: шодо архаїчних веретен з кам'яною пряслицею, то вони зовсім уже заникли, хоч де-не-де, особливо у гуцулів, утримались те веретена з нерухомим, а то те й з рухомим дерев'яним кружком біля нижнього кінця. А сучасні веретена всі точені, з ступневим стовшенням донизу. Про прядки, оздоблені, розмальовані та різьблені, на Україні немає й згадки.

Спрядене прядиво йде до ткацького станка, шо його спорудження не складне, але вже далеко не примітивне; станок цей занесено до нас, як, мабуть, і до ВеликоросІЇ, найправдоподібніше з заходу. Ткацтво існувало на старій Русі з дуже далеких, мабуть, те доісторичних часів, але про будову первісного ткацького станка,— шо міг бути таким самим вертикальним, як у римлян (tela jugalis) та яким він дожив майже до наших часів в Ісландії та в північній Скандинавії,— нам, на жаль, нічого не відомо. А сучасний станок — верстат, або кросна,- на Україні скрізь більш-менш однаковий, хоч, наприклад, чернигівські кросна відзначаються тою примітивною особливістю. що в них начиння підіймається та спускається не на блоках, а на трубочках, цебто порожніх дерев’яних циліндриках, настромлених на патички, що лежать горизонтально. Порівняння технічних назв кросен по ріжних частинах України не позбавлене певного інтересу. Технічні терміни на Полтавщині та на Чернигівщині майже всі слав’янські, причім значно більше подібні до західиьослав'янських, наприклад, до сербських термінів, ніж до великоруських; а щодо термінів на Київщині та на Поділлі, то вони в значній мірі німецькі, полонізовані. Так, наприклад, замісць чернигівського воротила та сербського враіило (великоруський круг) на Київщині знаходимо триб (Triebrad), замісць набилок — барцохи тощо. Цілком можливо, що відносно удосконалений ткацький станок прийшов з Німеччини через Польщу до західньої України, де й затримались нові німецькі терміни, в той час як па північно-західній Україні вони почасти українізовані, а почасти переховались попередні.

Полотно українські селяне виробляють майже виключно для домашнього вжитку і тільки дуже невелику частину його продають на ярмарках чи на базарі, а то віддають його «матушкам», кали вони об’їжджають парафії своїх чоловіків, щоб збирати датки натурою. Такий стан полотняного виробництва треба віднести до числа явищ штучно викликаного занепаду української промисловості!, бо ж, як свідчить І С Аксаков, ще півстоліття тому українське полотно постачали до Одеси, Єлисавегграда та до инших міст, І воно випирало полотно великоруське. Значно більше промислове значіння, ніж виріб полотна, має тепер ткання рушників, що € досить значним кустарним промислом в деяких місцевостях, а особливо в місті Кролевці на Чернигівщині. В цьому місті значна частина міщан чи міських селян мають у себе вдома невеликі верстаки, чи верстати, спеціяльно пристосовані для цієї мети. Рушники, що бувають переважно вузькі, тчуть на кінцях з візерунками, з поперечними лініями, смугами та иншнми геометричними мотивами. Ці мотиви скомбіновані з більш-менш стилізованих орлів, що, на думку В. Б. Антоновича, походять не від російського державного орла, а, разом із російським орлом, од візантійських орлів, що їх відтворювали, а иноді відтворюють і тепер на предметах архієрейської одправи; ці орли дуже легко перейшли й на рушники, бо ж рушники також мають літургічннй ужиток па архієрейських службах. На великих колекціях старовинних та сучасних кролевецьких рушників, що е в Київському та Чсрннгіпському Музеях та в Музеї Імп. Александра 111 в Петербурзі, можна, однак, простежити варіяції цих орлів, відповідно до відмін їх на грошах за ріжних царювань, а також і перехід рисунку цих орлів через послідовну стилізацію в цілком инші форми (букети тощо).

Говорячи про полотно, не можна також не згадати про виріб вибойки, пейстри чи мальованки, яку виробляють тепер дуже грубим способом, накла даючи полотно на вирізану ріжними візерунками дошку, намащену олійною фарбою; полотно притискають до дошки, котнчн по ньому валик, наслідком чого на полотні фарбою, звичайно синьою або синьо-чорною, вибиваються візерунки, вирізані на дошці Вибойку вживають головним чином на іюшевкн для подушок