Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
г) Обробка тваринних матеріялів. Обробка тваринних матеріалів розпочалась на Україні, як скрізь, з обробки звіриних шкур. Велика кількість шкребків, що їх знаходять на українських розкопках, свідчить, проте, що
Дівчина з Печеніжина, що поблизу Коломиї на С таніСЛОвщині.
Фото кінця XIX ст, з артистичної робітні Юліана Дуткевича в Коломиї.
обробка шкур існувала вже в добу палеоліту, існувала далі протягом неолітичної доби та й дожила до наших часів; тільки кам’яний шкребок замінено на залізний, шо його у вигляді скафи чи шкафи вживають і тепер. Не дуже багато чого змінилося й у технічних способах цієї обробки, які, правда, майже по цілому світі залишились досить примітивні; вишкрібують зі шкур мездру, вимочують їх у «квасі», розминають, узолять вапном, дублять, висушують, витягають тощо. Народня обробка шкур природньо розподіляється на три рсмества: кушнірство, чинбарство та лимарство; кожне з цих реместв теж розподіляється на дві частини, звичайно сполучені докупи: по-перше— виробляти матеріяли, а по-друге виробляти з них річі.
Так, кушнірство розподіляється на виріб кожушини та на властиве чинбарство, цебто вичинку шкури, та на шевство, цебто шиття чобіт; а лимарство полягає в відповідному зминанні шкурн та у властивому лимарстві, цебто вироблянню упряжу тощо. В техніці реместв, що мають метою заготовляти матеріял, явна річ, є багато спільного, тимчасом як техніка шкіряних виробів, цілком природньо, дуже відмінна. Здерті з скотини шкури спочатку просушують на сонці, а потім иноді переховують у такому стані; перед виробкою їх мочать у копанках, потім шкребуть з них мездру, потім мочать 9—12 день у «квасі», що складається з муки, висівок та соли. Для цього їх певним способом складають до зрізки з квасом; зрізок цей має форму трохи зрізаного конуса, з дуже широким отвором та відповідно дуже невеликим дном. Після вимочки шкури сушать та мастять з нижнього боку глиною; потім трохи мочать квасом, розминають ногами, розправляють так званим ключем, натирають крейдою і, нарешті, знову шкребуть шкафою. вправивши для того шкуру в спеціяльний станок, що називається п'яло.
Виробляючи матеріял для чобіт, шкуру для юхти, звичайно коров'ячу, для підошви — волову, спочатку узолять у мішанині вапна та попілу, потім здирають з неї шерсть, зішкрібують мездру, вистругують уламком коси та кладуть у хлібний квас, пересипаючи її товченою дубовою корою. Подублені один — п'ять місяців шкури просушують, юхту забарвлюють залізним купоросом, мастять дьогтем тощо, підошву вибивають, лощать і т. ин. Потім готові шкури зараз же розрізуються та йдуть на шиття чобіт. Лимарщину теж мочать у квасі, здирають з неї шерсть, кладуть в розпушену сіль І, нарешті, розминають на спеціяльному приладі, шо зветься мнялом чи мнял-кою. Всі ці операції у виробі шкури, зрозуміла річ, досить примітивні та не відзначаються особливою оригінальністю, так само як і сам виріб з них відповідних річей. Трохи оригінальнішим хіба шо буде краяння шкур для шиття кожухів. Звичайно на добрий кожух треба шість шкур, а на великий, з довгими рукавами, то й цілих сім. З одної, найбільшої шкури роблять так звану перегннку. цебто верхню частину кожуха; шкуру обрізують в формі трапеції, перегинаючи по половині, на загині вирізують круглу дірку для шиї. а довшу частину шкури, що приходиться на груди, розрізують на дві половини. До цієї, так би мовити, основи кожуха пришивають поли, клинці, рукава та комір,— все це вирізане відповідним способом з инших 4 або
5 шкур.
Не спиняючись на шевстві та лимарстві, що їх способи не відзначаються ніякими видатними особливостями, зауважимо тільки, що ці ремества, особливо шевство, так само як і взагалі шкуряне діло, йдуть до занепаду під впливом удосконаленої заводської тз мануфактурної техніки. Народне ре-мество, коли б не дбали про штучну підтримку кустарних промислів, стикаючись з вищою культурою та капіталізацією, неминуче завмирає. Жалкування за це чуємо з усіх центрів шкіряної промисловосте з Новгород-Волинського повіту на Волині, з Переяславського повіту на Полтавщині та кн. Трохи краще стоїть справа в українських повітах на Курщині, де u Суджанському повіті чоботарський промисел почав розцвітати саме з того часу, як чоботарі припинили цілком домашню виробку шкури та стали купувати її на фабриках. Не зле стоять також справи в київських чоботарів; прославлений Шеа-ний Двір, що був подібний до якогось цехового дому, перетворився тепер в ремісничу школу з крамницями взуття в нижньому поверсі А взагалі шкуряне виробництво, що повстало та розвинулось головним чином у Середній Азії, прищепилось під впливом татар значно більше в східній Росії та раніше стало там предметом заводської промисловості! Тому-то шкуряне діло в Великоросії, дарма що там так панують постоли, розвинулось до значно більшої технічної удосконалености, ніж на Україні.
д) Обробка вовни розподіляється на Україні з одного боку на виріб повсті, а далі вже на виріб шапок — шаповальство, на плетення та ткання поясів, на виріб сукна І, нарешті, на ткання килимів, чн коцарство. Щодо повсті, чи лпмців, то це виробництво поширене в досить малій мірі та обмежується заготовленням цього матеріялу для підбивки хомутів, оббивки дверей тощо, а головним чином для виробу валенок. брилів та шолом те. чи яломків (шапок) Після обробки вовни на гак званій струні її накладають в кілька тонких верств на полотно, прискають водою, а потім, прикривши знову полотном, згортають, наверчують на «трубку», щоб вона була щільніша. Шерстобитн займаються також і виробом eo-ty, прядучи вовну на спеціяльному «станку». Але шерстобитство та прядіння вовни тепер уже майже цілком завмерлі ремества; їх заступає машинова обробка вовни, що значно ліпша, безпечніша для здоров'я і значно дешевша.
Пережиток плетення вовняних річей зустрічаємо ще тільки у виробі крайик, цебто вузьких поясів, що їх не тчуть, а плетуть. Майстерні селянки звичайно самі перебирають вовну та прядуть її на звичайних прядках, а вже потім прядиво плетуть на тонких патичках, що потім виймаються з плетива. Для обарвлення таких поясків вживали раніше червець, цебто кошеніль, а тепер фарбують їх звичайною аніліновою фарбою, що купується на базарі.
З-ломІж тканих вовняних виробів передусім треба зазначити запаски, шматки рідкої та досить грубої вовняної тканини, що ними жінки об торгають кругом нижню частину
