Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

мати вільні руки, дитину, що вже підросла і що її занадто тяжко було б тримати на руках, садовлять у кошик за плечима, як ми це спостерігали в селі Сушанах на Волині. Невеликий тягар звичайно носять просто в руках, як, наприклад, відро з водою, глечик, кошик тощо; тяжчі речі носять на плечах (коромисло з відрами, мерців на марах тощо), а ще тяжчі — найчастіше на спині (мішки з мукою, цеглу, барила з чим-небудь тоши), не вживаючи при тому жадних спеціальних приладів, навіть таких, як сідло турецьких «хама* лів» або висяча поличка, що на ній петербурзькі дворники розносять дрова. В крайніх випадках, правда, український носій мішків з борошном прив'язує до кутів мішка кінці пояса та, поклавши його на плечі, тим перекладає на них частину ваги, що лежить на спині. Єдиний спосіб, шо його безперечно нігде немас на Україні,— це носити тяжкі речі на голові, хоч цього способу дуже часто вживають сусідні народи на півночі й на півдні,

В історичних відомостях про рух на водних шляхах України не знаходимо нічого про те, як перевозили тяжкі річі; в літописах € тільки вказівки, що до Київа доправляли дерево, зв’язуючи його в плоти. Але плоти й тепер ще вживаються, щоб перевозити не тільки дерево, а й ннший вантаж. Так, наприклад, на Десні на плотах перевозять великі кількості крейди, а иноді тим самим способом перевозять розібрані на частини цілі хати, що продаються в Кладьковш на пристані коло Черннгова. Крім плотів, у літописах говориться вже про човни, ладді і навіть корабм. що були, однак, тільки великими човнами, що їх могли нести на собі 40—50 людей. Надзвичайно цікава та схожість, що її ми знаходимо між літописними ладдями та запорожськими чайками, що їх детально описав Боплан. Ті й другі були, принаймні в основі своїй, видовбаними з одного дерева човнами {цоѵо£т|Ха}, що були об-шальовані по облавках досить високо дошками та мали по два стерна (на кермі та на носі), щоб не стикатися та не плутатися, звертаючи набік. Але запорожські човни мали ще одну особливість: до облавків, як каже Боплан, прив’язувались довгі жмути очерету (а може, й куги), щоб вони були стійкіші під час морської хвилі,— пристосування, що його можна порівняти тільки з контрфорсними деревинами на океанійських «пірогах». Сучасні українські човни дуже одноманітні, починаючи з простих довбанок-душогубок, цебто довбаних однодеревок, та кінчаючи великими байдаками. На Дунаї, на

Дністрі та на Дніпрі з Їх припливами довбанки, каюки, обшиванки, липки, Зуби, шаланди, байдаки, литвини, берлини, гиляри, а на Кубані—байди, кози, чи кізки, баркаси, фелюги тощо. Як вказують самі назви, більша частина них човнів, що більш-менш уже удосконалені, порівнюючи з старовинними ладдями, запозичені у сусідніх народів. Щоб закінчити огляд знарядь пересування на воді, треба згадати ще про пароми На невеликих річках, як на Сеймі. Десні та ин , пароми — це обгороджені поруччям помости, шо стоять на двох дубах чи байдаках та пересуваються за допомогою блока на мотузку, перетягнутому з одного берега річки на другий. Цілком инакше збудовані були величезні пароми на дніпрових пристанях, де перевозились чумацькі валки. Цс були великі барки, чи байдаки, а иа них настилався поміст; пересувались вони за допомогою 6—7 пар вессл та стерна. Такі пароми були в Ми китовому Розі (Никополі), Бориславі та ин. Тепер, коли занепало чумацтво, ці спорудження поволі зникають, бо непотрібні більше, а замісць того будуються инші, легші.

Найпервіснішим способом перевозити вантаж на скотині е, коли накладають його головним чином на коней. Цей спосіб дуже довго практикувався й на Україні, особливо тоді, коли перевозити иа волах було б дуже довго або неможливо по вузьких лісових стежках; цей спосіб зустрічаємо за часів літописів та в козацьку добу, коли значно частіше їздили на конях верхи, ніж тепер Але й у наші часи той, хто їде чого-небудь верхи, везе з собою свої річі в саквах, чи бисагах (bisaccium); та Й тільки таким способом можна перевозити вантажі в гірських місцевостях України, особливо на Гуцульщині. Там перевозять на верхових конях не тільки ріжні річі та харч, але й течива, як молоко, сироватку тощо, а в деяких місцевостях навіть мерців, про що скажемо нижче, в главі про звичаї та обряди. їзда верхи на конях дуже довго була найбільш уживаним способом пересування на Україні. З приладів щодо їзди верхи літописні перекази згадують про сідло за часів Олега та Свя тослава, згадують також і про стремена; щодо острог, то про них згадують за козацької доби, та й то більше говорячи про поляків.

Найдавнішим знаряддям пересування за допомогою запряженої скотини були, безперечно, дрючки, прив’язані до сідла чи до хомута на коні, а можливо, й до волового ярма, щось подібне до волокуш, шо перетворились потім у сані. Але з цього роду приладів заховалось на Україні тільки дещо на Карпатах, та й то вже в переходовій формі. Такі, наприклад, сані з влаками, цебто :і дрюками, шо волочились за ними ззаду, нам довелось спостерігати в селі Злоцькому на Лемківшнні. Це були невеличкі сані з дуже короткими полозами (кожний полоз окремо звуть там синя, а обидва разом сані) та з поперечною перекладиною, що до неї причеплені два влаки, які й тягнуться по землі, влаки також з'єднані перекладиною Сані ці вживаються і зимою, і літом, щоб перевозити дерево, а головним чином сіно з гір до села, О. КоІ-berg, у своєму описі Покуття, говорить ще про копаниці сані, шо зроблені з дерева, викопаного з корінням, що природньо виросло в формі вил; автор додає, що такі сані значно міцніші за сані з полозами. Найпростіші сані, які існують на Україні, відомі під назвою гринджол; вони бувають і дуже маленькі: тоді їх дорослі вживають, щоб перевозити на собі легші річі, а діти — для забави.

Великі гринджоли — прості та дуже примітивно зроблені сані — вживають, щоб перевозити дрова та ріжні инші тяжкі речі. Гринджоли мають два довгих полози, шо з’єднані між собою оплінами, цебто поперечними брусами, таким способом: на кінцях оплінів знизу видовбані дірки, і цими

дірками насаджують їх на вертикально вбиті в