Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Солдати стягнули з мене піджак і почали бити нагайками. Мені дали приблизно 20 нагайок і наказали говорити. Я відповів, що нічого не знаю, тому мене продовжували бити. Я не сказав їм нічого, тому стрілець забрав мене і відвів до камери. У камері сидів сам аж до наступного дня, до 2 години пополудні. Це було 12.07.46 року. У цей день мене знову викликали до канцелярії, де були ті самі поручники, що першого дня. Поручник запитав, чи я згадав те, про що мене питали першого дня. Відповів, що я нічого не знаю, а вони вийшли з канцелярії і залишили мене самого. Через кілька хвилин до канцелярії ввійшов слідчий, підійшов до столу, взяв зі столу протокол, написаний поручниками, і питає мене, чи знаю Петрика Міхала. На це відповів, що знаю, що він є моїм сусідом. Він суворо подивився на мене і більше нічого не сказав. До канцелярії увійшло четверо рядовиків і забрали мене на подвір'я під стодолу, роздягнули, поклали на землю і почали бити нагайками, палицями і залізом по п'ятах до нестями. Після побиття занесли мене до камери і там кинули, як пса. Більше мене вже не викликали, так я сидів до 17.07.46 р.

Під час мого сидіння моя дружина ходила до коменданта МО, аби він щось допоміг, але комендант почувався безсильним щодо УБП. Може, навіть вдалось би дещо зробити, але треба щось дати. Дружина дала коменданту 15000 злотих за те, щоб звільнив мене від арешту. До тих 15 тисяч злотих дружина додала теличку, З літри меду і 4 літри олії.

У той самий час, тобто 10.07, зі мною сиділа Мица Софія, дочка Катерини, 1926 року народження, з Пашової Леського повіту. Дівчина сиділа цілий день, а на ніч її забирав поручник (куди, не знаю), рано знову приходила до камери, у якій я сидів замкнений. На мої запитання, де була, відповідала, що її кинули в ізолятор, де було дуже холодно. На запитання, про що її питають, відповіла, що найбільше питають про бандерівців, хто пішов до бандерівців, що все знають, де що відбувається, хто дає бандерівцям їсти і хто їх підтримує.

З 11 на 12 поручник знову викликав її з камери, вона десь сиділа всю ніч аж до ранку і того ж дня була випущена на свободу. Надалі я залишився сам. Після сильного побиття до мене приходив комендант МО і приносив чай, бо я був майже непритомний. Коли комендант МО приходив до мене у камеру, завжди нарікав на УБП, говорив, що це народ без милосердя, що так страшно б'ють, що буде старатись, аби я вийшов на свободу.

17.07 комендант МО викликав мене до своєї канцелярії і сказав, що після повернення додому повинен відразу піти до лікаря, а дружина нехай принесе мою довідку від лікаря, що я тяжко хворий. Після цих слів наказав зібрати свої речі і йти додому.

4.08.46 р. комендант МО передав через старосту, щоб я з'явився у Ропенці в МО. Але я не пішов, послав дружину. Тільки спитав, чому сам не прийшов, але дружйна відповіла, що я важко хворий. Більше нічого не говорив.

Постій, 5.8.46 р.

Перекладено на польську мову протокол, знайдений в архіві СБ у лісі біля села Ракова Саноцького повіту 18.12.47.

К. Л.

Відбито: 7 примірників

Отримують:

1-2. МБП Деп. III

3. Відділ III ВУБП — Жешів

4. Акти справи «Аркадія»

5. Акти справи «Потапа»

6. Архів

7. Запасна папка

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 165. — K. 185–186.

ЛЕМКІВЩИНА ВОСЕНИ 1946

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЗВІТ [УПА] за період 1—31.10.1946 року

За звітний період ситуація на території не змінилась у порівнянні з попереднім місяцем. Часта присутність ВП і ВОПу на місцевості, вилазки, розміщення у селах, денні й нічні засади та несподівані напади на українські села значною мірою перешкоджали виконанню поточних завдань.

У жовтні ворог головну увагу звертав на ліси Хрищатої і околиць. Сюди два рази на тиждень заглядало ВП, перевіряло села, тероризувало населення і прочісувало ліси. В середині місяця облави досягли кульмінаційної точки і завершились нападом на табір загонів X. і С. Під час нападу ВП зазнало значних втрат, і через це його діяльність значно послабилась.

Крім нападів, загони ВП у складі 150–200 солдатів постійно перевіряли всі околиці, включно з віддаленими гірськими місцевостями. Зрозуміло, що ВП, перебуваючи на місцевості, дошкуляло населенню постійними обшуками, биттям, арештами, конфіскацією майна, причому солдати грабували такі дрібнички конечної потреби, як бритви, ножиці, машинки для підстригання, годинники і т. ін. Арештованих, як правило, звільняли через кілька днів, декого утримували довше. УБП намагався завербувати їх конфідентами. Хто не погоджувався, того не випускали з ув'язнення. Найбільше арештів було у селах: Зерниця Вижна, Воля Матяшова, Березниця Вижна, Загочів, Новосілки та інших місцевостях у Леському повіті. Одночасно УБП арештував усіх торгівців, українців і поляків, закидаючи їм співпрацю з УПА.

Цивільному населенню Саноцького повіту найбільше давалися взнаки «батальйон смерті» Михальського і група УБП, розміщена у Щавному. У стосунках з українським населенням ці групи вирізнялись ганебними вчинками, грабунками, паленням майна і биттям людей. Жертвою їхнього жорстокого ставлення стало село [назва малозрозуміла — Миків, Мичків?] Леського повіту, яке було спалено дощенту, а населення по-бандитськи катоване і пограбоване. Побили не тільки чоловіків, але і жінок та дітей. Військо знімало з людей навіть ті жебрацькі лахи, які у них залишились. Подібно чинила група капітана Михальського у Смольнику, Кальниці та інших селах. Найбільше нападів і далі зазнавали приміські села у Леському та Саноцькому повітах. Не було дня і ночі, щоб там не з'явилось і не тероризувало населення військо, безпека чи міліція. З метою знищення українського населення ворог учиняв різні провокації, щоб про щось дізнатись, а