Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

18. Наталія Дяк — 11 років, дочка 19. Марія Санчак — 80 років, мати 20. Катерина Ліберна — 32 роки, дівчина

Спаливши хату з невинними жертвами, бандити побігли палити наступні. Під час спалення вони ловили ще тих нерухомих і старих людей, хто залишився в селі, катували їх, виламували руки і вкидали живцем у вогонь. Так, у полум'ї загинули:

1. Михайло Липкевич — 78 років, брат Байди 2. Марія Байда — 70 років, його сестра 3. Анна Дяк — 100 років, вдова 4. Василь Байда — 90 років, вдівець 5. М. Романцьо — 72 роки 6. А. Романцьо — 65 років, дружина 7. Невідоме прізвище — 27 років, глухонімий

Трьох старих, раніше виключених з групи розстріляних жінок і дітей, банда привела на цвинтар і наказала їм викопати могилу для повішених конфідентів. Старики викопали ями і поховали конфідентів. Потім їм звеліли копати могили для себе. Старики викопали яму, і злочинці наказали двом лягти всередині й застрелили їх. Третій, найстарший, мусив засипати їх землею, після чого один з бандитів застрелив і його, залишивши тіло на спільній могилі. Так були вбиті:

1. Матвій Дяк — 60 років 2. Микола Хомий — 55 років 3. Михайло Остапі — 79 років

Крім цього, впіймали двох хлопців на горі Корб, над селом, і вбили. Тіла понівечили так, що їх ледве можна було розпізнати. Це були хлопці з села Терка: Стефан Бурмич — 20 років і Гриць Романцьо — 23 роки.

Пограбували все село, награбоване вивезли до Волковиї. Те, чого не можна було забрати, знищили на місці й спалили. Того дня було спалено 23 господарства, решту пограбовано. Після акції ВОП разом з місцевими поляками поїхав до Волковиї. Між спаленими хатами були і польські. Кістки і попіл спалених людей кудись приховали, побоюючись наслідків.

9 липня підрозділ ВОП знову прибув до Терки і далі грабував. Населення Терки сидить у лісі, боїться з'явитись у селі, бо поляки влаштовують засідки й стріляють по них, щоб не ховали вбитих.

Подібні випадки відбувались і в інших місцевостях Лемківщини, таких як Завадка Мороховська, Карликів, Вісьлік, де ворог влаштував масові вбивства населення. Польсько-більшовицькі червоні банди хотіли винищити наш народ, вигнати з батьківської землі, з землі прадідів. Але народ швидко повстав проти жорстоких акцій ворога-окупанта. І цей народ, вже маючи своє військо, затято захищає своє право на існування. І знали лемки, що невинно пролита кров жінок, старих і дітей не піде намарно. Що виростуть з неї нові лицарі УПА, які не дозволять знущатися з беззахисного населення. І так сталось. Один з лемківських підрозділів УПА, під командуванням Вора, разом з членами ОУН помстився, напавши на гніздо ворога, Волковию, знищив бандитський гарнізон ВОПу і відібрав награбоване майно, яке повернув селянам.

Ще одне Лідице повторилось на українській землі. Але світ про них не говорив, преса про них мовчала, ніби українці гірші за чехів. Новий бандит Сталін не набагато відрізняється від свого попередника Гітлера, а з погляду винищення народів навіть його перегнав. Але ці дикі оргії не зіштовхнуть народ з обраної дороги, не злякають тих, хто пережив, а викличуть напруження всіх сил, щоб скинути прокляте ярмо і створити нове, краще життя у Вільній Незалежній Державі.

(-) Мар

Лемківщина. Земля — люди—історія — культура. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1988. -Т.І. — С. 536–540

Документ 71

ГРОМАДСЬКА БЕЗПЕКА У ЛЕСЬКУ

ПРОТОКОЛ

Особа: Боднар Юзеф, син Міхала і Францішки з Луковських, нар. 2.04.1914 року в селі Пашова Леського повіту, проживає у Пашовій, українець, греко-католик, 5 класів загальної школи, одружений, двоє дітей 2–5 років, військове звання капрал, судом не карався.

Справа: 10.07.46 року УБП, яке йшло з Ропенки, зустріло мене на дорозі з Леська й арештувало. Їх було приблизно 25 осіб. Мене забрали з собою, я був навіть без шапки, тому просив дозволу зайти додому, але не пустили. Вели через село Станькова і привели у МО в Ропенці. Приблизно о 3 годині пополудні мене зачинили у камері. Там я просидів до наступного дня. О 2 годині після полудня до мене прийшов один з УБП і завів мене до канцелярії. У канцелярії було четверо поручників, вони сиділи за столами. Коли увійшов, у мене спитали прізвище та ім'я, на що я відповів. Один з них почав говорити, щоб я намагався говорити правду, бо мені буде погано, а як скажу правду, то мене не будуть бити і відпустять додому.

У мене питали, коли у мене були бандерівці, які взяли лопати і світло. Я відповів, що нічого подібного не бачив і не знаю. Відразу поручник наказав мені лягати лицем до підлоги, накинули мені шнурок на шию і почали тягнути. Мене питали, чи таким був шнурок, коли вішали тих пашовських людей