Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

років), Володимир (3 роки) і сестра Маруся (5 років). Місцевий поляк з Терки, Францішек Богацький, був чоловіком моєї тітки. Він попросив військових, щоб звільнили нашу родину. Військові погодились. Ми з мамою вийшли вже з Волковиї, коли мама наказала нам, старшим хлопцям, Романові, мені та Юліанові, йти додому, а сама, взявши наймолодшого Володимира на руки, а Марусю за руку, повернулась до Волковиї просити військових про повернення корови і коня, бо у Терці забрали все живе. Мама з братом і сестрою вже не повернулись. 6 липня 30 затриманих за дротами мешканців Терки, жінок і дітей, привезли возами назад, до Терки, і загнали до хати Михайла Дрозда, останньої у верхній частині села в напрямку села Студенне. Хату зачинили, підпалили і нікого не випустили. Згоріло 28 осіб, серед них моя мама, сестра і брат. Якимось чудом врятувався тільки один хлопець, Василь Соняк, який сховався під піччю. Пізніше пішов із загонами УПА і, мабуть, загинув по дорозі на захід. Другий, Іван Небора, втік з палаючої хати, був поранений в обличчя, але вижив і в 1947 році депортований на Західні землі, до села Свенте, біля Старгарда Щецінського.

Цього самого дня Військо Польське спалило майже все село, вбило ще 5 старих людей у хатах, у тому числі мого дідуся з боку батька — Дмитра Вайду, який тоді мав 84 роки. Його вбили біля кузні, на яку тяжко заробляв на шахтах Америки. Військові наказали місцевому полякові Гжегожу Паславському позбирати по домівках і поховати спалених і вбитих людей. Під вечір військо виїхало. Наступного дня, 7 липня, я пішов з тіткою Розалією, сестрою мами, на згарище і побачив збиті в одну масу спалені тіла. Я ще не дуже уявляв, що сталося. Там були моя мама, брат і сестричка. Тітка Розалія кричала з розпачу: «О Боже мій, що вони зробили!». Проходячи з тіткою повз кузню, побачили вбитого дідуся. Тітка забрала мене, ми йшли через пусте і спалене село, заглядаючи до недопалених хат. У них ми знайшли решту вбитих. Гжегож Паславський кілька днів збирав тіла і звозив до спільної могили на цвинтарі біля церкви.

Колись, уже дорослим, я відвідав рідне село. Розмовляв з Гжегожем Паславським. Він сказав мені: «Я добре жив з твоїм дідусем, а на могилі треба поставити пам'ятник». Там тепер стоїть пам'ятник, на таблиці 33 прізвища (написані польською) невинних жертв села Терка. Проектували його і виконали терчани у Старгарді Щецінському, відтранспортували до рідного села і поставили на спільній могилі. Адміністративна влада не протестувала, а місцеві старші господарі-поляки, які знають українську, говорили: «Якийсь пам'ятник їм мусить бути». Цей пам'ятник там стоїть донині.

Перед тією трагічною подією Військо Польське під час нападу на село вбило 19-річного хлопця Осипа Корнаса. У відповідь УПА повісила двох донощиків. Одним з них був поляк, прізвища не пам'ятаю (Ян Ганкевич. — Е. М), другим — українець Михайло Лошиця, син якого Гриць Лошиця брав участь у цій акції разом з військом і носив мундир польського солдата. Можна здогадуватися, що це була форма трагічної помсти за ту смерть — 33 невинних жертви. Більшого озвіріння не можна було придумати, тим більше, що робило це військо, що підпорядковувалося державним та судовим органам, які називають себе народними і демократичними.

Ті, хто тоді втік із села до лісу, як мій батько і ми, діти, почали повертатися на згарище. У кожній вцілілій хаті мешкало по кілька родин. Люди оплакували своїх найближчих, не знаючи, яка ще доля їх чекає.

Так минула зима, а весною почалася нещасна акція «Вісла». На кінець квітня 1947 року решта терчан, конвойовані військом, залишили рідне село і були депортовані на Західні землі. Вони могли забрати з собою тільки те, що було під рукою, що ще не було пограбоване чи спалене. Одних везли на возах місцевих поляків, інших гнали пішки до найближчої залізничної станції Лукавиця.

Але не всім було дано доїхати. Багато чоловіків різного віку арештували по дорозі, на станції Лукавиця. Арештували і мого батька, повезли його разом з іншими у невідоме. Нас троє — найстарший брат Роман, я і Юліан, залишилися серед депортованих. Під час транспортування нами опікувались чужі люди.

Батька вкинули до табору в Явожні. Нас, хлопців, забрали господарі-поляки з містечка Сухань (Щецінське) до праці у господарствах. Довго ми нічого не знали один про одного, хоча жили в одній місцевості. Батько якось пережив Явожно, хоча втратив здоров'я і помер у віці 52 років.

Дідусь з боку мами, Василь Бурмич, мав 5 синів. Два старших, Михайло і Володимир, були в УПА. Володимир загинув як боєць УПА у Чорному Леського повіту, а Михайло нелегально перейшов в Україну і там якось вижив. Діда і трьох молодших синів — Ярослава, Степана й Івана — військові поляки дуже били, катували і мучили за старших синів і братів Володимира і Михайла. І так їх нещасних депортували в Україну.

Та трагічна картина, яку я бачив ще дитиною, стоїть перед моїми очима дотепер. Минуло вже 44 роки, і я хотів би її забути. Не розповідаю про мою трагедію своїм дітям, бо не хочу засмучувати їхнього молодого життя, але стає прикро і тяжко, коли в різних місцях з'являються публікації про ті часи, принизливі й образливі для людей з мого села, які потерпіли і зазнали такої недолі, публікації, що ображають мій народ, такі хоча б, як видана недавно у Польщі книга під назвою «Піонери. Спогади бещадських осадників» з передмовою Броніслава Голембйовського (Жешув, 1975), а в ній чималий розділ Францішка Ганкевича, місцевого поляка, довоенного війта села Терка під назвою «Пережив шматок історії».

Саме це спонукало мене до опису трагедії моєї родини, мешканців мого села, долі мого народу, щоб показати правду.

Список мешканців Терки, вбитих 9 липня 1946 року

Вайда Дмитро — 84 роки Корнас Катерина — 19 років

Вайда Іван — 25 років Лазоришин Ева — 75 років

Вайда Антоніна — 32 роки Ліберна Катерина — 29 років

Вайда Марія — 5 років Ліпкевич Михайло — 70 років

Вайда Володимир — 3 роки Осташ Михайло — 66 років

Дрозд Михайло —