Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У Люблінці поглумилися з могили полеглих стрільців із загону св. п. Гармаша та інших. Витягнули хрест, а на його місце встромили тичку з соломою, поклали колесо, поставили відро і мітлу, і навколо цього ходили, вигукуючи дикі пісні. Офіцери фотографували цю дику забаву. Цікаво, для чого?

Наслідки такого варварства найбільше відчули села у Любачівському повіті, які лежать під лісом і повністю знищити які обіцяв ворог, намагаючись позбавити нас баз харчування.

Між Горайцем — Любачовом-Гориньцем і шосе Львів — Варшава залишилася справжня пустка. Також більшість сіл на південний схід від Любачова повністю виселено і знищено, наприклад такі, як Суха Воля, Гамарня, Опака. З населення Любачівщини залишилось якихось 204 особи. Села поблизу великих лісів мали більші можливості утриматись. Спустошенню дуже сприяла адміністративна влада, особливо староства, які оголошували спеціальні інструкції щодо повного виселення українців.

Найменше знищеними були села Перемишльського повіту: Торки, Пождзяч, Накло і Стобенець. Майже повністю виселено села Ярославського повіту, що лежать поблизу лісів. Вони зазнали майже повного знищення. З Ярославського повіту виселено 60–70 % населення, не враховуючи мішаних сімей. Є села, з яких виїхало небагато осіб, а в інших, навпаки, мало залишилося. На безлісних теренах Томашівського повіту, починаючи від сіл Журавці, Махнів й закінчуючи Ульгівкою, ситуація така сама, як на безлісних теренах Ярославського повіту, але з тією відмінністю, що там з кожного села виїхало приблизно 70 % українців.

Мусимо бути задоволені, навіть горді нашим населенням, бо попри величезний тиск значний відсоток залишився вірним батьківській землі.

Переживаючи фатальний період, український селянин знав, що його чекає в СРСР, який «рай» приготував для нього «геніальний батько», не вірив у брехливу пропаганду і погрози досвідчених енкаведистів, тільки разом зі своїми захисниками, українськими повстанцями, ставав на боротьбу проти своїх ворогів-нищителів. Вірив, що тільки УПА є його захисником і опорою, шукав у нас поради і завжди її знаходив, заплативши не раз за це життям. Такий стан тривав аж до офіційного оголошення, що 30 травня 1946 року закінчується період виселень.

Після таких страждань населення втомлене і потребує відпочинку, спокою, яким би він не був, але такий спокій, щоб можна було загоїти рани, завдані катами під час виселення.

Коли військо від'їхало, селяни почали виходити з лісів і братися до роботи вдома і в полі. У спалених селах застукали сокири, зашуміли ковадла, ніби гриби після дощу, почали виростати нові будинки. Зароїлись людьми поля і луки. У лісах бігали діти, збираючи ягоди. Життя у селах кипіло, як за добрих часів.

Усе треба було придбати, селянин навіть сам не їв, але ніс до міста, бо потрібні були гроші на цвяхи, замки, одяг, взуття і т. ін. І з села під лісом йшли люди до міста з маслом, сиром, ягодами, різними продуктами, щоб потім купити потрібні речі. Тому не раз так ставалося, що повстанцям важко було здобути не тільки масло чи сир, але навіть молоко.

У гмінах Лашки, Радимно і Млини виселення закінчилось на межі квітня і травня. Тут життя вже нормалізувалося. Ця територія швидше «дозріває». Знаємо з практики, що те, що там відбувається, скоро буде у решті гмін Ярославщини і на всій території!

Вже діє державна адміністрація. Використовуючи мрії українців про спокій, вона взялася, з допомогою католицького кліру, з великим розмахом за полонізацію українського населення.

Ярославський староста на сесії гмінних війтів наказав видавати «лояльним» українцям польські документи. Є три види документів.

Для поляків і «стовідсотково лояльних» українців, які приносять метрику від польського ксьондза, видаються однакові документи — «тимчасове посвідчення особи» з рубриками національність і віросповідання. Для менш лояльних видаються посвідчення без рубрики «віросповідання», а для решти — без «національності і віросповідання». Католицькі ксьондзи охоче «допомагають» в отриманні документів з польською національністю. Ксьондз з Вйонзовниці видає польську метрику за 300 злотих з тим, що її одержувач повинен тиждень ходити до ксьондза на навчання польських молитов. Так само чинить ксьондз зі Штубна і ксьондзи з інших польських парафій. Уся ця полонізаційна робота потрапила на сприятливий ґрунт. За ціну спокою люди продають себе. В окремих місцях переміна метрик і здобування за всяку ціну польських документів набрало масового характеру. Ті, хто перемінив метрики, виправдовуються, що вже не могли витримати терору і мусили зробити це задля святого спокою. Але твердять, що і надалі будуть вірними ідеалам незалежної України. Проте є і такі, хто продався і почуває себе поляком. У колонії Ценки чув, як українське населення без ксьондза відправляло богослужіння польською мовою. На питання: «Чому відправляєте польською?» — відповіли: «Ну що ж, змінили вже метрики». Другий випадок: перед референдумом зустрів двох селян, які питають, чи мають голосувати. Пояснюю їм, яка наша позиція у справі голосування і взагалі щодо Уряду національної єдності.

— Ну, добре, це — українці, а ми?

— А ви що, поляки?

— Ніби так, якби це сказати, ми змінили метрики…

У деяких місцевостях польські ксьондзи приходять в українські парафії. Так було у селі Лази.

Війтам гмін Дуньковиці й Радимно наказано збирати серед населення підписи і прохання про запровадження у селах польських шкіл, священиків і Спілки селянської самодопомоги.

Щоб здобути довіру українського населення, адміністративна влада окремих місцевостей намагалася зберігати нейтральність під час виселення і вину за цю акцію покладала на військо. Тепер влада прагне того, щоб рештки українського населення бачили в адміністрації свого опікуна і захисника. Намагаються завоювати прихильність людей видачею польських документів, а в деяких випадках МО чи ВОП захищає селян від грабунків, допомагає знайти у польських селах пограбоване в українців під час виселення майно і віддає його власникам. При нагоді обов'язково обливають нас брудом, підкреслюючи нашу недієздатність: «Нехай прийдуть ті з лісу і це зроблять!» МО і ВОП створюють у селах мережу донощиків, стараються вербувати наших колишніх симпатиків або таких, хто щось знає про наш рух. У Хотинці ВОП завербував до співпраці господаря, у якого розмішувався технічний