Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

По.льська влада всюди, де тільки може, старається вдарити по нас, відірвати від нас населення. У Сеняві спеціальна комісія оголосила, що виплатить допомогу жертвам нападу різноманітних банд. Люди рушили як по свячену воду, бо за підпис діставали сто чи двісті злотих. Як виявилося пізніше, польські більшовики збирали за мізерну оплату підписи селян, зазначаючи, що потерпіли від «українських банд» чи внаслідок боїв Війська Польського з «бандерівцями». (…)

Спеціальне повідомлення

28.03.47 польське радіо з Варшави передало спеціальне повідомлення про те, що 27 березня ц.р. загинув, потрапивши у засідку, організовану УПА у Саноцькому, генерал Кароль Сверчевський — віце-міністр національної оборони, заступник Жимерського. Життя цього опришка у генеральському мундирі було наповнене розбоєм. Під час війни в Іспанії воював на боці іспанських комуністів у так званій Бригаді Домбровщаків (комуністичний підрозділ, сформований з поляків). Після поразки червоних в Іспанії він перебрався до Москви. Під час німецько-більшовицької війни дослужився у Сталіна до рангу генерала, і з його волі став на чолі II Польської Армії. Тепер вибрався, як кажуть, на інспекцію цих бандитських військ, які послано для боротьби з УПА. Він був старим сталінським посіпакою — колись належав до комуністичної партії, а тепер до ППР (та сама агентура, тільки під іншою вивіскою). Тіло вбитого перевезли літаком до Варшави і влаштували «бальшой пахаронний парад», у якому брали участь: Берут, Жимерський, Гомулка, Циранкевич, представники іспанського комуністичного уряду і ціла зграя сталінських блюдолизів, так званий «генералітет» і «дипломатичний корпус». За видовищем з цікавістю спостерігали також представники інших держав. Промов на похороні й грому на нашу адресу, звичайно ж, не бракувало. Якийсь сталінський лизоблюд «розпатякався», промовляючи до мікрофона: «Усе польське суспільство болісно переживає втрату дорогого генерала, тільки маргінальні елементи втішаються тим, що цього разу їх виручили українські фашисти».

Напевно, не один поляк чи іспанець (а може, й інші) будуть вдячні тому невідомому українському повстанцю, чия куля вкоротила життя цього міжнародного вбивці. Він пролив чимало людської крові в Іспанії, Польщі й, нарешті, на українських землях, поки дочекався заслуженої кари. (…)

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 162. — K. 195–196,205-206.

ТРАГЕДІЯ СЕЛА ТЕРКА

Вежховіни, Завадка Мороховська, Павлокома — це назви лише кількох місцевостей, які стали символом мартирологи українського населення у Польщі після II світової війни. (…) Нині важко встановити навіть такі основні факти, як дата пацифікації села, кількість вбитих людей, їхні прізвища. (…) Тим більше, що там, де живуть свідки цих трагедій, політичні реалії не заохочували до збирання, а тим більше публікації інформації про злочини щодо українського населення. Прикладом спізнення і занедбання може бути Завадка Мороховська, чиї мешканці були вбиті солдатами 34-го полку піхоти Війська Польського. Донині єдиним джерелом інформації про трагедію цього села є брошура «Новітні варвари», видана у 1946 році підпільною друкарнею ОУН імені Дмитра Сурмача, пізніше неодноразово передрукована.

Напевно, нікого не треба переконувати, яке велике значення має об'єктивна документація жертв трагічного польсько-українського конфлікту. Особливо у нинішній політичній ситуації, коли виявилося, що антиукраїнська література, якою довгі роки «годовано» польське суспільство, була не тільки елементом, але специфічною рисою комуністичної пропаганди.

Не маємо наміру відплачувати тим самим. Хочемо тільки відтворити правду тих днів, коли взаємна, трагічна ненависть була причиною невинних жертв з обох боків. На нас, живих, лежить обов'язок врятування їхніх імен від забуття. Чинимо це з надією, що все погане і трагічне в минулому польсько-українських стосунків вже більше ніколи не повернеться.

Друкуємо фрагменти двох розповідей про село Терка Леського повіту, у якому 9 липня 1946 року підрозділ 36-ї комендатури ВОП з Волковиї вбив 33 особи. (…) Шукаємо також свідків та інформацію про пацифікацію сіл: Кобильниця Руська (26.11.1945), Старий Любінець (21 і 23.III.1945), Гораєць (6.IV.1945), Піскоровиці (IV. 1945), Ніновиці (VII. 1945), Кальниця (Х.1945), Мигова (17.ХІІ.1945), Ляхава (1.1.1946), Яворник Руський (16.11.1945 і 23.VII. 1946) та інших, про які до цього часу не знаємо.

Еугеніуш Місіло

(Директор Українського архіву у Варшаві)

* * *

До 1945 року село Терка налічувало лише 110 хат і стільки ж родин, у тому числі приблизно 100 українських родин, 8—10 польських і одну єврейську. Перед війною єврей, як і всюди, тримав корчму. У селі була кам'яна церква Святого пророка Іллі, побудована 1935 року. Останнім пробощем був священик Лев Сальвицький, який народився у Великому Круглі, біля Перемишля, одружений був із сестрою моєї мами. У 1946 році він виїхав в Україну майже з половиною мешканців нашого села. У 1953–1955 роках церкву розібрали місцеві поляки, один з них збудував стайню з церковного каміння. У селі була також читальня «Просвіти» і кооперативний магазин, його тримав мій батько. Сільська початкова школа, у якій працювали учитель і вчителька, відкрилась лише під час німецької окупації. Також було організовано дитсадок. Учителями були місцевий українець і українка з Санока. Під час проходження радянських військ у 1944 році німці обстріляли село артилерійським вогнем. Убиті й поранені були також серед цивільного населення.

Відразу після просування фронту на захід, визначення східного кордону і створення органів безпеки, МО й ОРМО на українські села почали нападати банди, головним чином з Волковиї. Місцеві поляки, які переважно становили меншість щодо українського населення, не були лояльними до українців. З метою оборони села від грабіжників, яким MO і ОРМО сприяли, українці створили «кущі» самооборони. У 1946 році частину села переселили на Радянську Україну, решту українських родин депортували у 1947 році на Повернені землі. У селі залишились тільки місцеві польські родини. До них переселилися поляки із сусідніх сіл: Полянки, Студенного, Завіс та інших. Нині у Терці мешкає приблизно 35 польських родин.

* * *

На початку липня 1946 року Військо Польське оточило Терку і влаштувало облаву. Всіх забрали і пішки погнали (5 км) до Волковиї. Там їх загнали до огородженого колючим дротом майданчика біля костелу і так тримали два дні. Серед ув'язнених була моя мама і нас п'ятеро: чотири хлопці — Роман (13 років), я (11 років), Юліан (9