Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Гнатишин Анна — 50 років Поливко Олена — 60 років

Гнатишин Ева — 4 роки Романцьо Микола — 83 роки

Гусейко Марія — 62 роки Романцьо Пелагія — 50 років

Дяк Анна — 90 років Романцьо Марія — 14 років

Дяк Матвій — 65 років Скончей Анна — 51 рік

Дяк Пелагія — 40 років Семчак Марія — 75 років

Дяк Марія — 35 років Станьчик Григорій — 43 роки

Дяк Розалія — 7 років Тима Дмитро — 31 рік

Дяк Розалія — 23 роки Хомий Микола — 52 роки

Корнас Марія — 55 років Цокан Катерина — 60 років

Щерба Микола — 69 років

Ярослав Вайда //Наше Слово. — 1991. — 10 лютого (М 6).

Десь наприкінці червня 1946 року, вже після переселення в Україну, Військо Польське пішло на Кічеру. Солдати зайшли до господаря Гриця Станьчика, жорстоко його побили, вимагаючи, щоб розказав, чи приходять до нього бандерівці. Почувши негативну відповідь, почали немилосердно його бити, поки не знепритомнів. Тоді підпалили хату, і він у ній згорів. Залишилась дружина з малими дітьми, без чоловіка і без хати. Це був дикий, катівський спосіб Війська Польського — вбивати і палити людей живцем.

Українські партизани часто заходили до села за продуктами. Поляки мстили за це українському населенню. Чому давали продукти?

Люди мусили давати, бо боялись і тих і тих. У Терці були донощики, які інформували військо, що відбувається у селі. Українські партизани вирішили, що це треба перевірити. Прийшли до села, забрали поляка Яна Ганкевича і українців — Івана Дрозда, Михайла Лошицю та його сина Юрка (у спогадах Ярослава Вайди — Гриць. — Ред.), який перед війною перехрестився на католика, а також Дмитра Мастиляка, також українця. Це було 1 липня 1946 року. Мастиляк після виходу з села почав упиратися, питав, куди і для чого його ведуть, і не хотів іти. Його застрелили на місці. Івана Дрозда випустили. Решту забрали до лісу. Там влаштували суд. Ян Ганкевич і Михайло Лошиця були засуджені до кари на смерть через повішення. Вночі привезли їх з лісу до Терки і повісили в центрі села, на грушах між хатами біля дороги. Юрек Лошиця пропав безвісти.

Над селом нависла чорна хмара смерті. Вранці поляки побачили двох чоловіків, повішених на грушах, і відразу повідомили війську у Волковиї. Людей охопив страх, бо ніхто не сумнівався, що поляки будуть мстити. Але ніхто не припускав, що жорстокість набере таких розмірів, що за одного повішеного поляка будуть палити цілі групи беззахисних, невинних людей, у тому числі матерів, дітей і немовлят.

Українська молодь покинула село. Вона переховувалась у лісі за селом, ночувала на луках у стогах сіна (це вже був період сінокосів). Старі люди збирались на ніч по дві родини і спали в хатах разом.

На світанку 3 липня поляки оточили Терку, розбудили мешканців і наказали покинути село, при цьому знущались і били. Сказали, щоб забирали з собою майно, одяг, корів, коней і вози. Приблизно о 7 годині зібрали з села старих людей, матерів з немовлятами, жінок і підлітків та погнали до військового штабу у Волковиї. Багато щасливців з цього натовпу змогли по дорозі втекти і сховатись у полі серед хлібів чи в лісі.

У Волковиї цивільні поляки і військо, ніби голодні оскаженілі вовки, вишкірені на цих бідних, невинних людей, розпорядилися відвести їх під сильним конвоєм назад, до Терки. У групі було лише три чоловіки, решта — матері з немовлятами, жінки і діти від року до дванадцяти років. Капітан ВП у Терці сказав: «Пропало три наших мужики, але маємо тих трьох українців, то їх і вб'ємо». Але ж повісили лише одного поляка і двох українців! Поляки — земляки з Терки ричали, як найгірші дикуни, до капітана і солдатів: «Всіх повбивати, всіх повбивати…»

7 липня 1946 року в хаті Миколи Єриста поляки спалили трьох старих українців: Михайла Осташа, Матвія Дяка і Миколу Хомия. Всю трійку зв'язали і повели до хати біля церкви. Старі плакали, благали про помилування. Полум'я рвонулось угору, а плач, вереск і благання було чути аж у лісі, поки нарешті не замовкли. Так горіли живі люди. Чорний дим з палаючих мучеників рвався під небеса[45].

9 липня 1946 року солдати ВП під командуванням капітана загнали матерів з немовлятами на руках до хати Миколи Зубала у верхній частині села. Спочатку стріляли по них через вікна, потім підпалили будинок. Дванадцятирічна Марійка Романцьо пробувала вислизнути і втекти через вікно. Була поранена у ногу, але вискочила й уникнула б смерті, але злочинці впіймали її і кинули у полум'я палаючої хати. Крики, плач і стогін з палаючого будинку відбивалися луною в лісі й долітали до людей, які там переховувались. Це горіли мучениці зі своїми дітьми за свою кохану землю прабатьків, зелені Карпати, Лемківщину.

У палаючій хаті під столом було сховище для картоплі. Василь Соняк знав про цю «криївку» і відразу сховався у ній, засуваючи за собою дверцята, що маскували її. Коли хата згоріла, він вийшов з цієї ями. Побачив, що війська вже нема, і втік до лісу. Там пересидів до вечора. Потім пішов до села Студенне, а звідти перебрався до лісу, до своїх, до мами. І він, і мама боялися, що поляки можуть його впіймати і вбити, щоб не розказував, як свідок, про спалення стількох людей. Хлопець пішов до українських партизанів. Пізніше говорили, що Василь пройшов з партизанами чехословацький кордон і перебуває у Франції.

Американські документи Тимка Лавера врятували життя чотирьом особам, які мали бути спалені у групі. Це була дружина Тимка — Тетяна, їхні дочки Анна і Марія та мама Тимка — Олена. Дружина Тимка мала документи, які прислав чоловік на виїзд усієї