Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

1946 року За звітний період ситуація на терені принципово не змінилася, бо до 15 листопада ворог сидів майже бездіяльно. Лише в середині місяця Військо Польське вийшло на місцевість і почало ледве не безперервно турбувати наші підрозділи. Одночасно посилили свою діяльність гарнізони прикордонних постерунків у Барвінку, Грабі, Конечній, Висовій, Мушинці і Жегестові. Використовуючи чисельну перевагу війська, також і УБП почав вести свою терористичну діяльність на місцевості серед населення, арештовуючи українців під час вилазок зі своїх баз у Кросні, Горлицях, Гладишеві і Новому Сончі. Діяльність війська, постерунків прикордонників і УБП тісно координувалась. Це приводило до того, що мешканці Горлицького і Новосондецького повітів перебували під постійним тиском ворога. У Новосондецькому цей тиск тривав упродовж листопада, бо ворог намагався знайти слід повстанських загонів і наших менших теренових груп.

Крім того, в околицях Нового Сонча знову з'явилися польські бандитські групи. У лісах біля Флоринки і Більчарової [нині Бінчарова] вони нападали на проїжджих українців і грабували їхнє особисте майно. Про відновлення бандитської діяльності свідчать такі факти:

1.11.46 року пограбовано українця у Флоринці, забрано 4 одиниці худоби. Того самого дня між Грибовим і Більчаровою три невідомих чоловіки, озброєні обрізами, пограбували трьох українських господарів, які поверталися з Грибова, забравши у них гроші, одяг та інші цінні речі.

3.11.46 року бандити пограбували у селі Вавжка постіль і худобу, а 12.11 продовжили свою роботу на дорозі до Грибова. Стурбоване бандитизмом українське населення підозрює, що це є відповіддю на часті відвідини українських повстанців. Треба зазначити, що жертвами нападів є виключно українці, ще не було жодного випадку пограбування хоча б одного поляка. Бандити ходять у мундирах Війська Польського і в цивільному, добре забезпечені більшовицькою та німецькою зброєю.

8—10 листопада у Горлицькому і Новосондецькому з'явились оголошення виселенської комісії з Перемишля про добровільний виїзд до СРСР українців, які залишились після першої акції виселення. Влада не чинила у цій справі тиску. Не було також випадку, щоб хтось з українців хотів виїхати добровільно до більшовицького «раю». До акції виселення українське населення ставиться виключно негативно. Польсько-більшовицьке військо під час своїх маршів лякає українське населення суворими карами за співпрацю з українськими повстанцями. Населення вже отримало багато підступних ударів, наслухалось фарисейських фраз більшовицької пропаганди, тому до всіляких обіцянок «щасливого і радісного» життя ставиться з недовірою і навіть ворожістю. Ця негативна настанова сформувалась на підставі інформації від повстанців, листів переселенців з першої акції і виселених родин, які повернулись і які були наочними свідками більшовицького «добробуту» й зазнали «турботи» більшовицької влади. Виселені родини повертаються аж з Харківщини та інших віддалених областей СРСР і розповідають про свої враження і переживання впродовж того короткого періоду. Розказують, що більшовики стягують тепер усіх переселенців зі всієї України на Галичину. Родинам, які змогли продертись на Лемківщину, вдалось переконати більшовиків, що вони польського походження і на тій підставі вони отримали можливість повернення на батьківську землю.

Польський відтинок

Польське населення лише у незначній мірі займає територію Західної Лемківщини. Всюди зустрічаються переважно українські села або де-не-де з невеликою домішкою поляків. Якщо десь і зустрічаються польські села або з перевагою польського населення, то це є давні українські села, заселені поляками, які прибули з суто польських теренів. Ставлення польського населення до українців дуже вороже, і навпаки. Адже це найбільше випнутий на захід окраєць української етнічної території, який глибоко входить у польську територію. До поглиблення взаємної ворожості спричинилась аграрна політика Польщі до 1939 року, яка кривдила українців Лемківщини і яка не була позбавлена елементів національного і релігійного утиску.

Більшими осередками польського населення або повністю опанованими поляками є невеликі містечка: Горлиці, Новий Сонч і ще менші: Дукля, Грибів, Криниця, Мушина і Жегестів. До цього часу поляки не можуть усвідомити, що на Західній Лемківщині живуть тільки українці, а не «руснаки» чи «русини», як вони звикли висловлюватись. Інколи з упертою наївністю поляки намагаються довести і переконати себе, що українців тут нема, а є тільки русини або лемки, які не мають нічого спільного з українцями. Сама Криниця після виселень має характер суто польського містечка, бо майже всіх українців під час акції виселення вивезено.

Наш підпільний революційний рух є новиною для польського суспільства і продовжує залишатись загадкою. Якщо воно навіть було поінформоване про українських повстанців («бандерівців»), то тільки з точки зору більшовицької пропаганди і «демократичної» польської преси. У польському розумінні повстанський рух був чимось випадковим, короткотерміновим, ефемерним, що згине без зовнішньої допомоги. На думку поляків, нам повинні допомагати Англія або Америка, бо інакше не бачать можливості продовження боротьби. Ще донедавна загал поляків ставився до українських повстанців виключно як до бандитів, які здатні лише до палення і мордування польського цивільного населення. Тому серед поляків панував панічний страх перед повстанськими загонами УПА. Очевидно, що польська «демократична» влада намагається й надалі утримувати маси у цьому страху і мобілізує їх проти нас. У деяких польських чи по українських селах, у яких нині живуть поляки, влада намагається організувати підрозділи ОРМО, щоб вони могли брати участь в акціях проти підрозділів УПА або творити місцеву самооборону. З великим здивуванням спостерігають поляки появу збройних формацій УПА біля Криниці і Нового Сонча і кажуть: «Хочуть України на сході, але чому приходять сюди?» Польська громадська думка разом з безпекою та адміністрацією вчинили протест, зміцнили військові гарнізони і спостереження за криницькими та новосондецькими теренами, не забули й про арешти українців. На думку поляків це замах на цю частину «польської» території. У зв'язку з тим арештовано приблизно 15 осіб у Лосі Криницькому. До нинішнього часу арештованих не звільнено.

У місцевостях, де польське населення мало можливість зустрічатися з українськими повстанцями, ставлення до нашого руху дещо змінилось. Були випадки, коли поляки спочатку не вірили нам, побоюючись провокації з боку УПА. Але після з'ясування, що це не підступ, ставилися до нас дуже прихильно і запрошували знову. Визнавали слушність і обґрунтованість нашої боротьби. Можливо, що це було під впливом страху.

До адміністрації, війська та органів безпеки поляки ставляться зі стриманістю, намагаються не займати визначеної однозначної позиції. З цієї точки зору спостерігається розбіжність поглядів у польському суспільстві, відсутність внутрішньої консолідації, неоднозначна оцінка політичних подій і буденних проблем, які випливають з цього. Вони розуміють, що нинішній варшавський уряд є більшовицькою агентурою, але не хочуть повністю