Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Є випадки, коли польські вчителі змушують українських дітей молитися польською і навіть обов'язково ходити на уроки з римо-католицької релігії. Ще перед зустріччю зі мною командири здійснили відповідні дії, завдяки чому українські діти можуть знову молитись українською, а польські вчителі за дозволом інспектора або і з власної ініціативи ввели навіть до плану по кілька годин навчання української мови.
Як чинити у випадку заміни метрик зі зміною національності включно? Такі випадки мають місце в околицях Криниці. Більш масового характеру це набрало у Тилічі і Мушині.
Колего Командире! Прошу обов'язково прислати більше літератури, призначеної для польського ринку. Буде можливість переправити наші видання на захід. Без труднощів можна переправляти наші видання до ЧССР, навіть до Праги. Кордон долається без клопоту. Думаю, що навіть вдасться знайти відповідних людей. З того боку кордону ще є наші лемківські села. Кілька днів тому до такого словацько-лемківського села випадково зайшов наш кущовий. Він потрапив на традиційну вечорницю, була нагода для розмови з більшою групою людей. Населення прийняло наших із симпатією і запрошувало знову. Був навіть якийсь українець із Праги. Словацька варта майже не охороняє кордону — дуже боїться наших.
Отже, починаються передвиборчі мітинги. Такий мітинг відбувся сьогодні у Грибові. Додаю повідомлення старости, у якому згадується про можливість «переселення» лемків-українців. Чи це тільки передвиборчий трюк, щоб настрашити наше населення і змусити його голосувати, чи захочуть усунути його від виборів — не знаю. Бо відновлення акції виселення не можна виключити. У деяких польських селах значну частину населення було позбавлено голосу за співпрацю з польським підпіллям чи більшовицькими партизанами ще під час німецької окупації. (…)
Слава Героям!
Р.
Місце постою, 5.1.1947 р.
Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 165. — К. 7–9.
Документ 75
ПРИПІКАННЯ ЖАРОМ
Фрагменти спогадів Александри Карпи.
Я народилася 6.07.1929 року в Жерниці Верхній Леського повіту. Мої батьки, Білі Михайло і Софія, назвали мене Ольгою. На Західних землях мій вітчим Новий Дмитро зареєстрував мене як Нову Александру, щоб затерти сліди переслідування у минулому. Мій батько помер, коли мені було два роки. Тепер за чоловіком моє прізвище Карпа.
Мене переслідували через мого брата Володимира. Він народився 11.07.1925 року також у Жерниці. У 1944 році вступив до одного з відділів самооборони, щоб захищати наших людей від польських банд, які нападали, грабували і вбивали. Пізніше відділи самооборони перетворили у сотні УПА. Брата було призначено до сотні «Бора», мав псевдонім «Грім». Коли ми ще мешкали у рідному селі, брат відвідував нас час від часу. Я носила до лісу білизну і їжу не тільки для нього, але й для інших стрільців із сотні «Бора». Конфіденти донесли про ці відвідини і мою допомогу. Скільки разів військо було у нашому селі, стільки не минало нашої хати. Обшукували будинки, били всю родину, питали про брата, грабували, що хотіли. Ловили курей, перекручували їм шиї, в'язали шнурком, перекидали через плечі й відходили. Переважно це було військо з Балігрода. Часом вони забирали мене і вітчима до Балігрода, тримали у підвалі день або два і випускали додому, побивши ще на дорогу.
У лютому 1947 року військо ходило по тих хатах, з яких хтось був у рядах УПА. Того разу в селі було дуже багато війська. Прийшла черга й до нашої хати, настали тяжкі для мене хвилини, яких ніколи в житті не забуду. Почали бити батьків палицями, які мали в руках, шомполами від карабінів. Дуже їх покривавили, а потім зачинили в коморі. Батьки плакали і просили помилувати їх, але вони робили, що хотіли, і ні на що не зважали. Смерділо самогоном. Коли закінчили з батьками, то взялися за мене. Наказали повністю роздягнутись, а коли не хотіла, то здерли одяг та білизну, кинули на стіл. Один притиснув голову, другий схопив за руки, третій сів на плечі й сказав: «Все скажеш нам, бандерівко. Де твій брат, де е бункери?» І почали бити шомполами по стопах, по ногах, по всьому тілу, розрізали шкіру. Коли непритомніла, мене поливали холодною водою, робили перерви і знову катували. Нічого їм я не сказала, тільки плакала і просила змилуватись.
Нарешті один з них запропонував посадити мене на вогонь, а піч саме була розпалена. Витягнув совочок жару з печі й поклав на стіл, а двоє схопили мене і посадили на жар сідницями. Я знепритомніла, мене полили водою і далі питали про те саме.
Коли я і надалі нічого не говорила, один з них запропонував посадити мене на кухонну плиту, під якою горів вогонь. Я почала голосно кричати. Знову мене схопили двоє і хотіли посадити на плиту, але Господь Бог послав допомогу. Якийсь солдат прибіг з подвір'я, вирвав мене з їхніх рук і сказав: «Ви підете під суд за те, що робите, адже це ще дитина!» Наказали мені одягатись і забрали з собою. Тяжко мені було йти через село. Всюди чула плач наших людей, яких побило військо. Плакали дорослі й діти.
Мене привели у Жерницю Нижню до штабу, який розміщувався в одного з господарів. Тут знову мене питали про брата, про криївки, про знайомих в УПА, про людей, які могли щось знати про УПА. Мовчала, тому мене штовхали прикладами. Нарешті зрозуміли, що у мене висока температура. Наказали господареві принести соломи і кинули мене на цю солому. І так я лежала.
Уранці військо пішло на чергові облави. Я залишилась під опікою солдата, який врятував мене від спечення. Наказав мені лягти на ліжко господаря і прикрив периною. У гарячці я щось кричала і коли якось у просвіті свідомості подивилась на свого сторожа, то побачила сльози на його очах. Відчула, що він співчуває мені, бачила тоді у
