Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Як так стається, що ми цілком собі спокійно, адекватно спілкуємось, а в наступну хвилину ти… - вона красномовно прочистила горло, - притискаєш мене до стіни… тим своїм… ну ти зрозумів, - глянула на нього з усмішкою, що відтінялась долею відчаю.

– Нічого я не зрозумів, - спинився посеред кабінету і задивився на неї серйозними очима. Майже, якби лукаві бісики не попсували всю картину. - Чим притискав? Рукою?

Дарина злостиво примружила на нього очі.

– Ти знаєш чим. І з цим треба щось робити, - терпляче і чітко промовила кожне слово.

– Пропонуєш відрізати мені руку?

Ця його непробивна дразлива самовпевненість знатно бісила, але і губи доводилось стискати, щоб не здати себе з потрохами зрадливою посмішкою.

– Пропоную дещо інше тобі відірвати, - сочились в'їдливістю її слова.

– Те, від чого ти так пристрасно стогнала? - ох як же хотілося стиснути пальці на його шиї і стерти з того красивого обличчя самовдоволеність.

– Мабуть, добре, що одружені ми тимчасово, бо з твоїм противним характером і до гріха не далеко, - його лукаво скошений погляд вмить заставив почути свої слова зі сторони. - Все, досить. Кажи, що хотів і я піду до себе, - проговорила швидким тоном, даючи задню.

– Бачу, урок ти засвоїла, - всміхнувся м’яко і простягнув руку, щоб повести за собою до столу.

– Краще триматися одне від одного на відстані - від гріха подалі, як то кажуть, - відсахнулась, втискаючись в спинку дивана.

– Як дружині буде завгодно, - чемно кивнув головою в знак згоди і пішов до столу.

– Ти не міг отак декілька хвилин тому поводитись? - вигукнула йому вслід, піднімаючись з дивана.

– Міг, - сів у своє крісло за столом і глянув на неї, - але не хотів, - відкинувся на спинку і знову дразнив своїм лукавством. - Так само, як і ти.

Дарина стояла навпроти. Слів заперечення не знаходила - не було їх. Та й, враховуючи, до яких результатів приводить їхнє протистояння, доцільнішим виглядало зам’яти цей діалог. Вона заплющила очі, глибоко вдихнула-видихнула і вже спокійно глянула на нього. Макар же теж вирішив, що варто пригальмувати і за той час схилився до нижньої шафки великого столу. Дарина сіла на крісло. 

– В тебе там що, сейф? - поцікавилася, коли почула звук натискання кнопок і клацаючий звук. - Та ну? Краще вже десь за картиною його ховати. Хіба ти шпигунських фільмів не дивився?

– І що тебе дивує? Мені ж треба десь свої діамантові прикраси зберігати, - в очах продовжували плескатись дражливі бісики. Цікаво, чи ота його сутність вернулася в повсякденне життя чи тільки у взаємодії з нею? Щось підказувало, що другий варіант.

– Ті, які ти вдягаєш на бали, щоб знайти собі прекрасного принца? - відкинулась на крісло, посміхаючись.

– Саме так, - підморгнув у відповідь, вийняв із сейфу якісь папери і поклав перед собою. - Ну а сейф мені ще від батька дістався. Я б, мабуть, сам його собі не купував, бо якраз передивився шпигунських фільмів і впевнений, що якщо хтось захоче дістати щось, то його майже неможливо спинити. Тут навіть пароль залишив той, що поставив ще тато, - Макар хмикнув смутно і відсторонено, - дата мого народження.

– Тотально нікому не довіряєш? - скоріше констатувала, аніж запитувала. Він у відповідь ствердно підтис губи. – То навіщо сказав мені за пароль?

– Можливо, ти вийняток з правила, - оповив м'якою, трошки дражливою посмішкою.

Дивилась на нього зараз і надивитись не могла. Середина зрадливо, але так солодко мліла. Як же скажено він їй подобався. До тремтіння. Як вона умудрилась була колись допустити стосовно нього характеристики “невиразний” чи “слабохарактерний”? Сліпа, упереджена ідіотка.

І його світ, де нема довіри, нема надії, нема нічого доброго. А зараз він буквально назвав її тим самим промінчиком чогось хорошого. Нізащо в світі і ніколи вона не зможе зрадити його цієї довіри. Вже від тепер затямила це як непорушне правило, як аксіому. Навіть не змогла дозволити собі дразливого: “А не боїшся, що і я не оправдаю довіри?”. Не зараз. Не цієї миті.

– Можливо, - підтвердила його припущення м’якою посмішкою. - Ну то що там в тебе за сюрприз?

Макар простягнув папери, які тримав у руках, і поклав на стіл перед Дариною.

– Це мій тобі подарунок з нагоди нашого одруження.

Дарина насупилась на нього підозріло. Потім перевела погляд до паперів і… розлютилась. Документи, в яких вона була вказана як власниця квартири - тої, де вже встигла пожити декілька днів. 

– Макар, - простогнала, знову відкидаючись на спинку крісла. - Ти нормальний? Навіщо ти це зробив? 

– А я хіба не згадував про подарунок на весілля?

– На весілля перстні дарують і в мене навіть два вже є, - помахала перед ним правою долонею, де красувалась вінчальна обручка та каблучка з діамантом, теж подарована ним. - Я тебе не розумію. Навіщо це? Я на таке не підписувалася і подарунка не приймаю. 

Дарина зірвалася з крісла і швидко пішла до виходу. Біля дверей її перехопили теплі і міцні обійми. 

– Ну чого ти? Подарункам радіти годиться, а ти так поводишся, наче я принизив тебе.