Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

В понеділок вже потрібно було йти на роботу. Макар пропонував не поспішати, придумати відмовку і побайдикувати вдома, але Дарина відчувала, що готова вертатися до звичайного життя. Навіть хотіла цього. Тож Міша сьогодні робив немаленький такий гак, завозячи спочатку її до потрібного місця.

Робочий день мав свій майже буденний вигляд. Дівчата зауважили дещо змарніле обличчя колеги, але вона швидко пояснила це напруженими вихідними і безсонням. Далі теревені, жарти експедиторів, що здавали маршрутні документи, вернули Дарину в знайому і звичну атмосферу.

Ще до обіду подзвонила Оля. Розпитувала про фотосесію, про яку їй заїкнувся Олексій. За весь пережитий нею вихідний треш Дарина і словом не прохопилась зі зрозумілих причин, а за фотки відмахнулась - особисте замовлення, знайомі попрохали. Подруга ще хотіла потеревенити, очевидно, на роботі coffee break, але спілкування довелось переносити, оскільки телефон сповістив про новий вхідний. Оля витягла обіцянку зустрітися якось при нагоді. Хотіла виговоритись хоч комусь про недавню сварку з Олексієм (щось вони, відколи з’їхались, тільки те і роблять, що сваряться) і пристрасне примирення на вихідних (а, так, і це теж знайома ситуація). То он чому подруга не впоминалася у вихідні. Втім розмову потрібно закінчувати, бо хтось наполегливо добивався її уваги.

Дарина поспіхом попрощалася з подругою і глянула на екран. Серце стислось провиною і жалем. Гліб. Дівчина швидко вийшла в коридор, щоб поговорити з ним без зайвих вух. Дзвінок за той час збився, але вона одразу знов набрала.

– Привіт, зірочко. Як же я скучив за тобою, - зустріли її слова знайомого коханого голосу.

– Привіт. Теж скучила, - відповіла, а голос не зміг приховати болісних переживань. І навіщо вона останню фразу сказала? Звичка.

– Мені здається, чи ти чимось засмучена? - одразу посерйознішав.

– Та так, трошки, - вирішила не брехати, а одразу “натякнути” на неприємні новини. - Просто… Нам з тобою дуже треба поговорити. 

– Безперечно. Я стільки всього маю тобі розповісти за цю поїздку. Наче ціле життя прожив, - ха! Ха! Ха! Хааа!!! Гліб, ти прожив? Як смішно.

– Ні-ні, я не про це, - протараторила знервовано.

– А про що? Що трапилось за ці вихідні, що ти така схвильована?

– Та ні, нічого такого, - га?! Ну це навіть не смішно, Дарино. - Я вже давно над дечим роздумувала і вирішила нарешті тобі сказати.

– Мені твій настрій все менше і менше подобається, - видихнув і Дарина в уяві бачила, як він повільно мотнув головою зі сторони в сторону. - Вже накажеш переживати?

– Гліб, припини. Краще скажи, чи ми зможемо сьогодні побачитись?

– Сьогодні ні. В мене вечірня зміна, - відповів сухувато. 

– Добре. А завтра?

– А який сенс чекати до завтра? - хмикнув. - Ти ж явно зібралася зі мною порвати, то давай зараз - навіщо чекати?

– Гліб, ну чого ти так одразу? 

– Гаразд. Завтра подзвони мені ближче до вечора, там і домовимось.

– Добре. Я подзвоню.

Гліб нічого не відповів і одразу вимкнув зв’язок. Дарина кілька хвилин стояла, тамуючи злостиву досаду. Її хлопець мав мінливий характер та часто і легко ображався, але вона давно знайшла до нього підхід та навчилася лестощами вертати прихильність. Його невпевненість в собі завжди грала Дарині на руку. Варто було обережно притулитись до нього з якоюсь похвалою чи компліментом, як стіна образи стрімко падала. 

Проте чому вона не сказала все і зараз? Була ж хороша можливість відповісти на його слова, що так - збирається порвати з ним. Не змогла. Не насмілилась. Банальне боягузтво. Так не хотілося розчаровувати його і завдавати болю. Або, можливо, хотіла ще раз з ним побачитись? Вони, як-не-як, уже пів року разом і Дарині було комфортно з ним. Так хотілося зараз притулитися до нього. Хотілося, щоб він обняв і заспокоїв. Сказав, що їй все просто наснилося, а за тим повів у театр (це він полюбляв).

Однак не бути цьому. Вона не зможе брехати йому, а правду він не прийме. Вона уже не його невинна дівчинка, якою він так пишався. Кому потрібна збезчещена, покористована дешевка? Тим паче такому романтичному мрійнику, яким був Гліб. Сама вона вже була на шляху прийняття себе і смирення з тим, чого не змінити.

Дарина набрала повні легені повітря і пішла назад в кабінет. Робоча метушня, нові дівчачі плітки гарно займали увагу. Вона навіть здивувалася новині про роман між одруженим торговим агентом і однією з касирок. Дівчата жваво обговорювали чергову гидотку, мимоволі затягнувши своїми емоційними деталями і Дарину. 

Посеред перемивання кісточок двері широко відчинилися і досередини поважно зайшов невисокий, опецькуватий, але смішливий експедитор. Почав жартувати з операторками та розповідати про веселі моменти недавньої поїздки. Він своєю присутністю завжди створював шум-гам. За цим всім Дарина не одразу і звернула увагу на повідомлення, що пікнуло на телефоні. Вона якраз відповідала чоловікові на його цікавість своїми вчорашніми документами, вдивляючись в монітор компа, як боковим зором помітила, що екран світиться. Взяла в руки. Реакція на абонента навіть саму здивувала. Тіло чомусь, неочікувано, зомліло. 

“Як твій настрій, Пташко? Сьогодні змушений особисто тобі набридати. Вже вибачай. Марія і Міша сказали, що нічого їм не відомо і, словом, відстань від нас”