Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Макар же дивився тільки на слабо, несміло, але усміхнену дівчинку. Треба, конче треба, щоб вона знову змогла сміятися до часу, коли захоче піти.

Поки прогулювались парковими доріжками, Дарина, якось непомітно для себе, почала розповідати-згадувати дитинство. Здебільшого час, коли тато ще був живий і як вони всі п’ятеро зраненька збиралися до церкви. Спочатку мама з старшою сестрою ліпили вареники, потім тато їх варив, а ще смажив цибулю, після чого потрібно було повністю переодягатися, щоб не нести той потужний аромат між люди. Дарина малою була і її не напружували якоюсь роботою, але от з побажаннями не барилася. Якщо у варениках було забагато картоплі, то вибирала бути голодною. Цибулі теж не хотіла, тільки трохи тої олії, на якій вона смажилась. Ну і доводилось потурати наймолодшенькій, щоб нагодувати.

– Це не з тебе писали принцесу на горошині? - спитав Макар, в очах якого з’явились добродушні смішинки.

Дарина звузила на нього досадно очі.

– Я наймолодша і “посада” зобов’язує до примхливості, - покривлялась йому. - Ти ж теж наймолодший? Чи не так?

– Так, але я ріс зі старшим братом, - Макар важко видихнув і глянув кудись вбік. Дарина обережно торкнулась його долоні, щоб хоч якось підтримати. Він знову м’яко їй всміхнувся, чим вкотре потупив її погляд і “заставив” відняти неслухняну руку, - і коли чогось хотів, то діставав у вигляді стусана чи запотиличника.

– Між братами завжди особливо “дружні” стосунки, - хмикнула. - Мені як найменшій не довелось цього переживати, але між братами і сестрами взаємини не краще. Пам’ятаю, як брат відмовлявся їсти вареники, зроблені сестрою, а якщо з притиском казав їй, що вона трохи гарніша за бомжа, то більшого компліменту і не придумаєш.

– Можу собі уявити ваші ранкові недільні збори.

– Є що згадати, - погодилась. - А ти, підозрюю, ніколи в церкві і не був?

– Ти правильно підозрюєш. Мабуть, на поріг не встигну ступити, як праведний вогонь залишить від мене купку попелу.

– Не переймайся, - махнула рукою. - Все буде в нормі.

– Гадаєш, не загорюсь?

– Ні, я позбираю твій попіл і будеш стояти в урні над каміном.

– Дякую. Аж відлягло, - захитав головою, сміючись.

Вони наближались до церкви, яка вже була відчинена і туди сходились люди.  Пішли і Макар з Дариною. Дівчина таки отримала те, за чим туди йшла. Неквапливість, умиротворення, спів і ностальгійні спогади з дитинства діяли відповідно. Врівноважена, доброзичлива проповідь священника про смирення теж додавали моральних сил. А ще високий чоловік поряд, що з долею цікавості спостерігав за всім, що було для нього новим. Потім, в другій половині богослуження, почали приходити мами з маленькими дітьми, що привело до конфузу. 

Якесь маля, років так зо три, тримаючи кусочок шоколаду, решта якого була в нього на ручках і половині обличчя, ходило собі церквою, роздивляючись людей, що мама не поспівала виловлювати його. В один із моментів дитина спинилась перед Макаром і задерла голову з розтуленим замурзаним ротиком вгору - на високого дядька. Потім, безстрашна наївність, схопило своїми “шоколадними” ручками штанину цікавого велетня. 

Макар же скосив на Дарину погляд: “Рятуй! SOS! Що мені робити?”. Доводилось докладати титанічних зусиль, щоб не розреготатися посеред богослужіння. Тільки Дарина змогла забрати притиснутий до рота кулак, яким тамувала сміх, і збиралась “прийти на допомогу” велетню, що боявся карапузів, як прибігла схвильована мама. Вона швидко схопила малявку на руки і вибачливо всміхнулась Макарові. Той у відповідь кивнув: “Нічого страшного”. Дарина косим поглядом вловила, як молода жінка буквально зависла увагою на ньому на кілька секунд, але швидко прийшла до тями, вкотре ніяково всміхнулась і пішла з дитиною до виходу. Що ж, сама зовсім недавно так само щелепу підбирала, але потім… Годі! Не думати. Заради себе.

Виходячи з храму, Дарина розуміла, що прийти сюди було найправильнішим в даній ситуації рішенням. Навіть не хотілося вертатися на квартиру. Маленький, дуже хиткий, нестійкий, але зародок - натяк на гармонію з’явився десь глибоко в душі. Можливо тому, що вона почувалась в безпеці. Може тому, що стратегія, запропонована Макаром, діяла. Він був поряд і вона потроху переставала бачити в ньому небезпеку. Можливо тому, що зараз він був більше тим - колишнім. 

– Тепер я тебе зрозумів, - сказав, коли вони опинилися на вулиці.

– Що саме ти зрозумів?

– Чому ти так не хотіла в дитинстві ходити сюди. Це ж цілу вічність на ногах треба вистояти.

– Та я помітила, - хмикнула іронічно. - Теж відчула себе на місці мами, якій постійно набридала питаннями: “А ще довго?”, так як мені сьогодні дехто, - красномовно прочистила горло.

Макар на камінь в свій город тільки всміхнувся, але не коментував. 

Вдома ж він одразу пішов у свій кабінет. Дарина до себе. Там переодяглась, але сидіти в чотирьох стінах не хотілося. Зійшла вниз - на кухню заморити чимось черв’ячка. До немалого здивування через п’ять хвилин там появився Макар.

– Я гадала ти пішов працювати? - скинула здивовано брови, дістаючи з холодильника проігнорований вчора салат.

– В мене ж наче вихідний, - посміхнувся. - Ну майже, - кумедно-винувато скривив брови. - Я поєдную. До речі, я переглянув твої фото, - поклав на стіл принесену нею раніше папку, вигляд якої знов заставив важко зітхнути, - і в тебе справді талант. Ти проходила якісь курси?