Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Весь день, до вечора Дарина провела на самоті. Після сніданку Макар поцікавився, чи можна її залишати одну і вона чесно відповіла : “Безперечно”. Він вагався спочатку, але її тихе переконання і його нагальні справи заставили таки поїхати. Дівчина навіть хотіла побути наодинці з думками. Хотілося розібратися і визначитися зі своїм до Макара теперішнім ставленням. Втім успіху не зазнала. 

Занадто свіжі були спогади про вчорашні події і мозок поки що відмовлявся сприймати його за друга, що не становить небезпеки. Допомагала в цьому і візуальна складова. В пам’яті другом залишився хмурий, довговолосий, худорлявий, сутулий хлопець. Тепер же цей фантастичний красень з холодним поглядом сприймався абсолютно окремою людиною. Хоча чим більше дивилась на нього, тим більше впізнавала Макара колишнього. Інколи в його поведінці, його рухах і міміці, його очах і тоні голосу явно проскакував колись коханий нею хлопець, а потім з’являлися “роки”, що розділили їх. Зрештою, вона теж вже не та п’ятнадцятирічна дівчинка. 

Ще вчора жила цілком собі спокійним життям, в якому все влаштовувало. В неї був коханий хлопець, звичайнісінька робота і захоплююче хобі. А вже сьогодні прокинулась в іншій реальності. Занадто багато змін і переживань на один раз. Важко звикнутися з собою новою, з тою, яка викликала відразу. Чомусь. Як сказав Макар, і це логічно, вона ні в чому не винна, але потрібен час, щоб прийняти всю повноту ситуації і усвідомити її. Доводилось просто змиритися і старатися пристосуватися. Важко, нереально, але потрібно. 

Як до істерики смішно виходить. Макар знову її перший “Най”: колись перший, але найфантастичніший поцілунок і тепер перший, але вже точно найжахливіший секс. Ну чому він? Чому так? Чому це з нею відбулося? За що? Ну чому? Чому? Чому?

Навала думок болісного нарікання на долю виснажувала. Втома загнала Дарину в сон до обіду. Потім приїхав смутно знайомий великий, грубуватої вроди, зі шрамом над лівою бровою, чоловік. Відрекомендувався як Міша і вручив їй забрані з колишньої квартири речі. Це, знову ж, могло засмутити, але добродушність Михайла і його насторожене до неї ставлення, наче велетня, що боїться мишку, провокували мимовільну посмішку.

– Чи можу я вам ще чимось бути корисним? - спитав кремезний чолов’яга з доброю посмішкою.

– А… Ні… Дякую, - не сподівалась на таке питання. Склалось було перше враження (згадала, що бачила його кілька днів тому біля колишнього будинку) про нього, як про тих похмурих, мовчазних амбалів, що тінню ходять за господарями і одним своїм виглядом вселяють страх, а тут тобі джентльменське поводження.

– Буду радий, якщо залишите хороший відгук.

– Який ще відгук? - насупилась. Що тут відбувається?

– Чи задоволені ви сервісом. Ігорович попередив, що якщо вам щось не сподобається, він мене розіпне, - всміхався чоловік.

До Дарини нарешті дійшло, що з нею намагаються жартувати. Вона не стримала посмішки.

– Ігорович? Розіпне? Вас? - ні, ну Макар теж далеко не малий, але все ж не подужає цього велетня.

– Саме так. Він, коли не в гуморі, навіть мене лякає, - продовжував чоловік, лукаво поблискуючи очима.

Личко її потьмяніло. Так, теперішній холодний Макар лякає. Можливо, Міша і жартує собі, але Дарині вчора не було смішно. 

– Що ж, можете не хвилюватися. Залишу вам якнайкращий відгук, - всміхнулась натянуто. Чоловік тепло попрощався і поспішив до ліфта. Аж захотілося, щоб цей Міша ще трохи побув тут. Його позитивна енергетика додавала їй змученій сил.

Дарина стала посеред передпокою, де стояли пакети з її речами, роздумуючи, що робити з цим всім. В спальню Макара не хотіла нести. Вчасно нагодилась Марія.

– Чи є тут вільна кімната, де б я могла тимчасово зупинитись? - спитала її Дарина.

– Так, є, але, гадаю, я узгоджу це спочатку з Макаром Ігоровичем, - всміхнулась люб’язно.

– Ні, не потрібно. Я сама поговорю з ним. Покажіть мені кімнату.

Марія явно була не в захваті, але з притиском мусила погодитись. Може Макар і справді попередив усіх, щоб носилися з нею як з писаною торбою? Смішний якийсь.

Дарина розклала свої скромні пожитки у великій гостьовій кімнаті, яка, до речі, сподобалась, оскільки тут переважали теплі, світлі кольори, хоч стиль гармоніював з рештою апартаментів. Після того вирішила піти на прогулянку. Дивно було знову потрапити в метушню життя, з якого, здавалось, сто років тому випала - наче ціла вічність розділяла вчора і сьогодні. 

Лавки в парку і закохані парочки на них болісно нагадували миті, коли і вона була на їх місці, але вже не буде. Гліб… Як часто вони, мов ті закохані підлітки, цілувалися отак само. Як наважитись і порвати з ним? Наразі вирішила зачекати до понеділка - не хотіла псувати йому відпочинок з друзями в горах. На вчорашні пропущені від нього відписала сьогодні, що заснула і не почула. Навіть втішилась, коли він прислав відповідь: “Ми тут високо в горах. Інтернет паршивий. Буду до ночі і поговорити сьогодні не зможемо. Скучаю, сонечко. Цілую міцно”. Нестримні, гіркі сльози скотились щоками. Вона теж скучала. Дуже. 

Гліб - тонка, творча натура, який писав вірші і міг годинами вихваляти її достоїнства і красу в римованій формі. Міг, але, щоб не сполохати дівчини, робив це рідко. Відчуттям міри не був обділеним. Чутливий. Саме тому без дозволу навіть не торкався її. Спочатку дівчині це трохи не подобалось, оскільки хотілось більшої наполегливості з його сторони, але потім вона прийняла його таким, як він був, підлаштувалася і почала отримувати від такої делікатної, романтичної взаємодії справжнє естетичне задоволення. Він ніколи не цілував її палко, але завжди тільки з повагою і лагідно. Вона почувалась ніжною квіткою в його руках. Він з ентузіазмом поставився до її рішення не спішити з інтимом - бачив у цьому своєрідну красу - красу її душі, що прагнула справжніх почуттів.