Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Добре, - сказав, знайшовши її зболений погляд. - Якщо ти цього хочеш, я не чіпатиму його, але тебе з ним жити не відпущу, - відтінки його тільки вчора холодних очей зараз потепліли муками совісті.

Сам він чіпати нікого не буде, раз пообіцяв, але от Міша такої обіцянки не давав.

– А де ж мені жити? - хмикнула. - На вулиці? Ні, я мушу туди вернутись. Принаймні на тимчасово, поки не знайду нове житло.

– Ти житимеш тут - в мене, - констатував без права на заперечення.

Вона безмовно витріщилася на нього. Він не жартує зараз?

– Після всього, що ти зі мною зробив? Ти при своєму розумі?

– Саме тому і залишишся, - наполягав. - Ми мусимо зробити так, щоб ти перестала вбачати в мені небезпеку і боятися мене. Ти маєш звикнути до мене іншого. 

– Щоб в момент чергового непорозуміння ти знову накинувся на мене?

Макар заплющив очі і шумно видихнув.

– Не буде такого. Так, мені подобається жорст… - затнувся на півслові і різко зітхнув. - Словом, мені в цьому плані потрібне бажання самої жінки. Тож обіцяю, що пальцем тебе більше не торкнуся без дозволу. Просто залишся тут. Хоча б на час, поки більш-менш відійдеш від всього. Потім я знайду тобі де жити.

– А спати я де буду? 

– Там де і сьогодні.

– Ти штовхаєш мене назад - в пащу лева.

– Найкращий спосіб перебороти страх - це заглянути йому в очі.

Дарина завмерла у ваганні. Зараз, тут поряд, в цьому до неймовірного красивому чоловікові бачила того самого найкращого друга. Того, кому єдино довіряла колись. Знову бачила того, кого любила колись. Вона ледь втримала несвідомий порив торкнутися його щоки. 

– Я не знаю, - прошепотіла. - Я ще боюсь тебе.

Він стис в долонях її похололі пальчики. Потім став на коліна і обережно взяв обличчя руками та притисся чолом до її чола.

– Ми все зможемо. Дай нам шанс - собі і мені. Дай мені трохи часу і потім підеш. Потім я хоча б зможу тебе відпустити.

– Добре, - кивнула. Внутрішнє відчуття спонукало необдумано дати саме цю відповідь.

Макар полегшено видихнув, але ще кілька хвилин тримав її поряд. Ту, яку всі ці роки носив глибоко заховану в серці найтеплішим і забороненим спогадом. Ту, яка не давала йому досі зітліти і зараз боліла давно забутим відчуттям життя. Хай тільки поряд з нею. Хай тільки на трошки. Потім він знову стане собою. Але це буде потім. Коли вона піде.

– Дякую, - невагомий, з відбитком на дні серця, дотик його губ до чола. - Тоді, я зараз відішлю когось за твоїми речами. А ти одягайся і спускайся на кухню снідати, - Макар відсторонився, все ще не відпускаючи її обличчя, і запитально зазирнув у вічі.

Що ж, потрібно брати себе в руки і боротися. Найперше це потрібно їй. Інтуїтивно ще боялась - це так, але зараз, в глибині тих кришталево-чистих очей бачила виключно його колишнього, а тому йому довіряла. Дарина кивнула згодою. Макар на це несподівано навіть підтис губи в подобі посмішки. Зразу за тим підвівся на рівні ноги.

– Твій одяг на кріслі, - вказав у потрібному напрямку. - Марія випрала його. Сухий і чистий. Ти як, справишся? Мені можна йти?

– Ми ж домовились, - знизала плечима на очевидне. - Звісно йди.

Макар якусь мить вивчав її поглядом - впевнену в своєму рішенні дати шанс на виправлення. Опісля силоміць заставив себе вийти. Дарина ж сиділа незворушно, задивившись на свою сукню, що була акуратно розправлена на спинці крісла. Тепер її улюблене плаття носить в собі жахливі асоціації. Втім потрібно його вдягати. Потрібно, як сказав Макар, зазирати страхові в очі. Того, що трапилось, уже не повернути і потрібно вчитися жити з цим. Вона, правда, уявлення не мала як і перспектив на повернення себе колишньої не було, але хоча б щось зробити зобов’язана - знову ж таки, заради себе. Потрібно пристосовуватися до нової реальності. 

Єдиним моментом, що якось тримав її на плаву, було те, що вчорашній кошмар це велика і жорстока помилка. Так, її можна було уникнути, але збіг обставин склався не на користь Дарини. Чомусь. 

Ну чому саме Макар? Чому доля така жорстока і того, кого дівчина носила в серці як найщемливіший, найсолодший свій спогад родом з юності, зробила причиною найжахливішого в її житті моменту?

Поки що, Даринко. Поки що найжахливішого…

Дівчина, відчувши нарешті достатньо сил, встала і попленталась до ванної. Вмилася, причесала неслухняні локони, які зараз не мала чим випрямити і привести до ладу. Та, зрештою, байдуже. Серце завмирало огидною реальністю і пережитим, але вона, попри хвилююче тремтіння, вийшла з кімнати і попрямувала коридором до сходів, що спускались на нижній поверх. Здавалось, ніби опинилась в паралельному вимірі і дивиться на себе зі сторони - надто химерно виглядала нова реальність. Мозок до неї просто ще не звик і пручався змінам, які доводилось опрацьовувати.

У вітальні помітила Макара, який ходив зі сторони в сторону, розмовляючи по телефону. Знов якісь проблеми. Вона зупинилась і мимоволі лякливо насторожилась - вчора він теж злився. Проте чоловік, помітивши її присутність, поспішив закінчити розмову і з якимось дивним поглядом підійшов ближче.