Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Знаєш, - його погляд відливав теплою блакиттю, - ти дуже змінилася, але зараз починаю впізнавати ту, яку я пам’ятаю. Де твої окуляри, до речі?

Він своїм зараз внутрішнім тихим переконанням і силою, дивним чином заспокоював. Дарина не помітила як, але “пішла” за ним. В них було минуле і, мабуть, тільки воно здатне зцілити покалічені душі. Це був той поодинокий випадок, коли спогади не руйнували майбутнього, але давали шанс на нього.

– Пару років тому зробила корекцію зору. Набридли ті окуляри, - відповіла просто.

– І ще щось… Ще щось змінилось… - роздумував у голос Макар і непомітно так обвив талію дівчини рукою та задав напрямок до кухні.

– Подорослішала. Багато років пройшло і багато чого змінилося. Ну не знаю… - йшла за ним. - Гривку забрала, волосся випрямляю тепер. Тільки не сьогодні. В тебе випрямляча не знайшла, от і копиця сіна на голові. 

Сама не знала чого йому це все розповідає, але схвильованість не давала спинитись. Нерви розгойдані до максимуму - з різних причин. Макар м’яко всміхнувся на її щире хвилювання. 

– Не вигадуй. Ти зараз та сама дівчинка, яка ледь не організувала ще одну терористичну ісламську державу.

Ті спогади… Найщасливіший період життя… Вчорашній кошмар… Дисонанс… Не в’яжеться… Занадто.

Дарина раптом спинилася і дика тривога затрясла тіло. В голову вдарило запаморочення. Почала задихатися. Макар швидко розвернув її і міцно притис до себе.

– Тихо, маленька моя. Тихо. Все вже добре. Спокійно, - погладжував спину і знову відчув, як сорочка промокає. Та дівчина затихала - значить сльози полегшення. Він не підганяв її і тільки чекав. За кілька хвилин істерики Дарина несподівано для себе звернула увагу на тепло і міць тіла, в чиїх обіймах зараз була. Сльози виснажували, а ця сила нелогічно викликала бажання скрутитися калачиком і заснути. Чортівня якась на фоні пережитого стресу.

– Ходімо, - пробурмотіла і обережно відсторонилася, витираючи мокре від сліз обличчя. - Я в нормі. Принаймні стараюсь.

Макар нічого не сказав. Він кивнув, поцілував маківку і знову, притримуючи за талію, повів на кухню. Там уже якийсь незнайомий метушливий чоловік, смажив бельгійські вафлі. Він на їх появу всміхнувся і привітався, вертаючись відразу до свого заняття. Макар провів Дарину до столу, який був красиво засервірований, і коли вона сіла, підіпхав стілець. Сам сів з іншої сторони, але поряд. 

– Макар Ігорович, я тут закінчив, - звернувся до них незнайомець, ставлячи перед кожним тарілку з свіжоспеченими апетитними вафлями з гіркою різноманітних фруктів та горіхово-шоколадної пасти. - Чи можу бути ще чимось корисним?

– Ні. Дякую. Можеш іти, - сухо відповів чоловік. Незнайомець кивнув і незадовго вийшов з кухні.

– А Марія куди подівалась? Я думала вона і кухарка в тебе, - спитала Дарина і схопила зі столу стакан соку.

– Марія економка. А це кухар одного з моїх ресторанів.

– Тобто, ти відірвав чоловіка від роботи, щоб він приїхав і посмажив тобі вафлі? - брови її здивовано підстрибнули, а рука спинила стакан біля рота.

– Щоб тобі посмажив, - доправив відповідь м’якою посмішкою.

– Не варто було напружувати людину ради такої дріб’язкової причини, - відпила сік.

– Це вже я буду вирішувати дріб’язкова причина чи ні, - взяв прибори до рук, але звернений на себе важкий погляд не дав торкнутися сніданку. Макар глянув на неї і серце стислося в грудях. – Вибач. Звичка.

– Чому ти так змінився? Невже через той випадок з Камілою? - співчутливо, з долею печалі спитала тихим голосом.

– Багато чого сталося відтоді, як ми востаннє бачились, - явно не хотів розмовляти на цю тему чи, можливо, згадувати все. Макар взявся за ще хвилину тому апетитну страву. - Розкажи краще, як твоє життя склалося. Чому ти так несподівано зникла?

Хотів додати, що дуже її тоді бракувало, що скучав, але промовчав. Ці слова видавались зараз недоречним блюзнірством.

– Розкажу, якщо почую відповідь на те ж саме питання від тебе, - дівчина все ж стояла на своєму.

Так за сніданком Макар дізнався все те ж саме: вісім років тому мама вирішила не вертатися закордон і забрала наймолодшу доньку назад додому. Там Дарина і закінчувала вже школу. Зв'язок зі всіма втратила, бо Марина, яка, до слова, з сім’єю виграли грін-карту і виїхали в США, втопила її телефон. В Київ знову перебралася тільки після вступу в універ.

Дарина ж дізналася про вбивство Данила і хвилин зо п’ять сиділа в мовчазному шоці. Дізналася про смерть батька і успадкування молодим двадцятиоднорічним чоловіком всього. Значить тодішні слухи були правдивими. Невже Макар пішов тим самим шляхом? Невже тому став таким?

– І ти продовжуєш справу батька? 

– Як бачиш.

– Навіть ту, що забрала його і Данила життя?

Макар глянув на неї хмуро. Знає. Втім про це тоді майже всі знали. Дарина не дивилася на нього і продовжувала їсти, але він розумів, що відповіді чекає.

– Гадаєш, я зміг би?

– Судячи з того, яким ти став, то так.

– Ні, Пташко. Ти помиляєшся. З мене вистачило втрат. Більше такого я не допущу. Однак змушений жити в нашій реальності. Взаємодіяти доводиться з різними людьми і для багатьох з них я всього лиш син Ігоря Яворського і чхати вони хотіли, що я не несу відповідальності за його життя, його справи і багато чого продовжувати не збираюсь.