Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Фізика. Пам’ятаєш? Тепер от знову мушу привчати тебе до своєї близькості, - звук, який міг би бути невеселим смішком, якби в ньому не було стільки болю. - Боже мій, Пташко, що я наробив… Прости мене, - зарився носом в ароматну маківку.

Це ж він зараз - той самий її найкращий друг, якого вона багато років тому покохала. Не монстр, якого зустріла в кабінеті, а милий, веселий друг з яким каталася по засніжених пагорбах на клейонці. Вона раптово і бездумно розвернулась до нього. Зараз сильніше за повітря їй був потрібен саме той найкращий друг. Вона дозволила собі його. Тільки на зараз. Щоб не впасти. Щоб не “померти”. Вона схопилася соломинки порятунку.

– Мені так гидко, - прошепотіла, зариваючись обличчям у футболку на його грудях. Гіркі ридання роздирали горло і душу. Нестримні ріки, які здавалось давно висохли, прорвали невидиму дамбу і шаленими потоками вмивали обличчя. Вона захлиналась, але це була вже не та жахлива істерика тваринного страху. Це було полегшення - біль і пережитий кошмар виходили назовні. 

– Знаю, маленька. Мені теж, - шепотів, стискаючи в обіймах.

Коли ридання зовсім знесилили дівчину, прийшли сильні втома і апатія. Макар відчув, як тіло в його руках розслабляється. Незадовго дихання її зробилось рівномірним і спокійним. Вона заснула і він нарешті дозволив собі крихітну надію на порятунок.