Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Він до упору штовхнувся в напружене тремтливе тіло. Вона надривно закричала і випнулась. Поштовх за поштовхом. Тіло під ним беззвучно скам’яніло. Занадто гаряче, занадто тісне, занадто мокре лоно провокувало швидку розрядку і агресивніші поштовхи. Реальність затуманилась. 

Але потім…

– Макар… ні… не треба, прошу тебе, - надломлений, жалібний голос зривався, вона незграбно намагалася відсторонитися, чіпляючись столу. - Боляче… будь-ласка. 

В грі не потрібна така достовірність. Вона занадто тремтіла. Занадто надривно кричала. Будь-яке задоволення має інші звуки. 

Боляче?

Макар? 

Час сповільнив свій хід. 

Він глянув униз. Мокра вона була не від бажання. 

Час зупинився. 

Розуміння баченого вганяло в дисонансний ступор. Вперше за багато років справжній жах заставив холонути нутром. Кров, яку він бачив на собі, здавалось, огидними щупальцями проникає попід шкіру всередину, переповнює і агонізуюче болить. Розриває.

Монстр отримав своє. Його більше не було.

– Макар, - схлипувала вже тихо і жалібно, бо болісні поштовхи припинились, - не треба… відпусти мене.

Він неусвідомлено вийшов з неї. Мовчав. Не дихав. Не рухався. Не жив. Порожнім, застиглим поглядом спостерігав, як дівчина недбало поправляє одяг на скривавленому тілі, як безпорадно сповзає до підлоги, як затуляє ридання долонею. Він досі не міг говорити.

Вона пробувала підвестися, але нікчемних сил не вистачало. Ноги підкошувалися, біль роздирав нутро. Падала. Дарина, захлинаючись безсилим риданням, доповзла до дивана. Хотіла забрати свою сумку і втекти з цього пекла. 

– Пташка? - прошелестіло в повітрі примарне. Не слухала. Байдуже.

Вона схопила сумку і, спираючись на край дивана, пробувала підвестися. Зненацька відчула на плечах міцний захват. Панічний страх, що зараз все повториться, паралізував тіло. Вона несвідомо голосно закричала і почала відштовхуватися, відбиватися.

– Відпусти мене. Прошу. Не треба. Будь ласка. Відпусти, - переривала істеричні ридання словами.

– Тихо, прошу тебе, тихо, - надломлений, глухий голос зачепив усвідомленість. - Це більше не повториться. Обіцяю. Тихо.

Він, не зважаючи на спротив, притис її до себе. Сил вириватись не зосталось, але істерика тільки посилилась. Вона судомно хапалась його сорочки і жахливо тремтіла. Він вперто притискав голівку до своїх грудей. Сорочка миттю промокла. Приглушені крики стали хриплими.

"Що я натворив… - мовчазна ненависть і відчай безвиході".