Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Вони сиділи на підлозі. Скільки часу - невідомо. Макар продовжував вперто притискати її до себе, доки істерика дівчини не пішла на спад, доки вона не усвідомила, що він не збирається більше її катувати. В неї не залишилось сил боротися і вона почала затихати в його руках. Слова чи будь-які інші втішаючі жести йому не вдавались. Все тіло заклякло від огидної ненависті до себе. Єдиний світлий промінчик цього життя, єдине, що могло зігріти крижаний морок його душі, він зламав. Як нелюд. Як монстр. 

Де ти? Ти ж вимагав цього? Ти ж ненавидів її посмішку, то чому не радієш, що нема вже її і, мабуть, ніколи більше не буде?! Чому ти не казав, що разом з нею знищиш і мене? Чому не попередив, що залишиш після себе роз’їдаючу заживо, пекучу пустоту? Де ти, наволоч паскудна? Ти казав, що мені так буде краще!!! Не буде вже! Ніколи!

Коли дівчина затихла і тільки слабо схлипувала, Макар нарешті послабив обійми. Він підвівся і підхопив її на руки. Вона апатично не реагувала і тільки безсило поклала голову йому на плече. Макар вийшов у коридор і попрямував зі своєю ношею до сходів, що вели на другий поверх. У вітальні його перестріла Марія зі схвильованим поглядом.

– Щось трапилось? Я чула крик, - здогадувалась про події, але прямо спитати не наважувалась.

– Марія, підіть в аптеку і купіть щось заспокійливе і бажано ще снодійне, - Макар натомість втомлено дав вказівку і розвернувся до сходів.

– В мене є з собою гідазепам, - сказала стривоженим тоном.

– Добре. Принесіть в мою кімнату, - кивнув беземоційно і пішов сходами вгору. Дівчина на руках не реагувала на розмову.

Макар зайшов у свою спальню і далі до ванної. Зайшов у простору душову і, не випускаючи ношу з рук, увімкнув воду. Холодний на початку струмінь колючками торкнувся їхніх тіл. Дарина здригнулась в його руках, наче опам'яталась з глибокого трансу. Вона панічно забилась і почала вириватися з його рук. Вона знову плакала, знову кричала. Макар не втримався на ногах і разом з нею сповз до підлоги. Не відпускав.

– Тихо, спокійно, - шепотів на вухо, міцно притискаючи до себе. - Твою кров треба змити. Я не чіпатиму тебе більше, але саму не залишу. І відпустити не можу. Добре? Спокійно, прошу тебе. 

Вони знову сиділи, невідомо скільки часу, на підлозі душової і теплі потоки вже давно пробрались до тіла крізь одяг. Дарина з часом безсило затихла. Макар їй навіть заздрив. Вона могла плакати. Сльози приносять полегшення. Його очі пекло вогнем, але сліз не було. Він навіть не достойний права на поблажку. Нутро, яке зараз роз’їдала проказа, зігнило разом з її погаслим поглядом.

– Тобі боляче? - спитав тихо, продовжуючи погладжувати її згорблену фігурку в себе на колінах. 

Вона не відповідала. Він не знав чому і це лякало. Не відбивається більше, лежить покірно, але жодного слова.

– Прошу тебе, скажи хоча б щось? Скажи чи тобі боляче? Марія принесе щось від болю.

І що він хотів від неї почути? Що вона мала сказати? Що фізично ні - вже не болить, але огида, бруд і лайно якими наповнилась середина, викликають бажання роздерти себе? Вона довго мовчала. Грудка в горлі не давала протиснутись хоч слову. Макар у відчаї заплющив очі, відкидаючи голову назад.

“Скажи хоча б слово, прошу тебе. Скажи, що ти ще “жива”, - молив думками”. Коли уже втратив всяку надію, крізь шум води почув хрипле, слабке, але усвідомлене:

– Не болить, - він, здається, не збирається її більше мучити. Це трошки заспокоїло. Вона ще насторожено боялась свого колишнього найкращого друга, але вже не так панічно. Вона не впізнавала його. Хоча, правильніше буде сказати, зараз… десь… віддалено впізнавала, але не тоді, не того чоловіка, що зґвалтував її.

Макар, почувши нарешті її слова, дозволив собі перший видих. Він знову згріб її в міцні обійми.

– Прости мене, Пташко. Прости, якщо коли-небудь зможеш, - шепотів, болісно заплющивши очі і погойдуючи зламане собою дівча. 

За якийсь час Макар збагнув, що пора уже вставати і йти в кімнату.

– Маленька моя, потрібно вкласти тебе спати, - почав тихо і здалеку. - Я не відпущу тебе сьогодні нікуди. Це не обговорюється. 

Дарина апатично і мляво кивнула. Чи хотіла вона піти звідси? Так, страшенно хотіла. Це місце її приниження і болю. Тут все тепер нагадує про її ганьбу і сором. Втім він не відпустить - попередив. Сил протистояти не було і довелось просто погодитись.

– Тепер треба зняти мокрий одяг, - продовжив обережно. Вона напружилась всім тілом в нього на колінах. - Я не можу піти і залишити тебе тут саму. Тому дозволь мені, - він схопив мокрі краї сукні і чекав її згоди. - Я просто зніму, добре?

Вона затремтіла і сльози болю злились в один з водою рясний потік, але несміло кивнула. Він зняв їй через голову мокру сукню. Дівчина залишилась в одній білизні. Він знову тулив її до себе. 

– Я відвернусь, а ти зніми решту і змий те, що я натворив. Зможеш? Не хочу ще більше тебе мучити.

Знову слабкий кивок. Дарина сповзла з його колін, а він підвівся, відсунув дверку душової і дістав рушник. Тримав його у руці весь час, поки дівчинка позаду нього милася. Її періодичні надривні схлипування шматували душу, але не міг дозволити собі повернутися. Шум води нарешті припинився і вона забрала з його руки рушник. Макар скинув з себе мокру сорочку, закидуючи на скляну перегородку. Потім знову відчинив душову, дістав банний халат, розвернувся до дівчини і, не питаючи, закутав-заховав її мало не до п’яток. Без попередження схопив попід коліна і знову поніс на руках до спальні.