Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Познайомились вони на виставці фотографій Києва двадцятих-тридцятих років минулого століття. Дарину, крім звичайної цікавості, привело туди ще і хобі. Гліба ж привела жага творчого натхнення, яке він черпав буквально звідусіль. Одночасно задивились на світлину сходів до нижньої пам’ятки Володимиру. Дарина не впізнавала локації і Гліб, помітивши її задуму, правильно оцінив  ситуацію і ненав’язливо розповів, що нині все напівзруйновано і занедбано. Колись же красиві і зручні сходи з численними майданчиками і ліхтарями були одним із улюблених місць відпочинку городян. 

Так і розговорилися, а далі познайомилися ближче. Він якось одразу сподобався. Світловолосий, з легким  творчим безладом на голові і в одязі; з замріяною, дещо відсторонею посмішкою і поглядом на неї, що нагадував благоговіння перед іконою. Вже тоді Гліб запросив її на вечірню зустріч. Там вона дізналася, що він старший на вісім років і заробляв собі гроші на прожиття офіціантом в одному вельми дорогому і пафосному ресторані. Чимось вони обоє були схожі: двоє тяжіли до творчості, але основним їх життєвим заняттям була звичайнісінька рутинна робота. 

Тепер же, сидячи в парку на лавці, особливо сильно жаль стискав нутро від усвідомлення того, що змушена розстатися з чоловіком, з яким було так добре, до якого звикла і про майбутнє з яким задумувалася. Так, між ними не було пристрасті і стосунки нагадували радше платонічні, але на зараз Дарина саме за цим тужила найбільше. Вона не поспішала вступати в статеве життя і тепер зрозуміла, що зовсім недарма. Це ж жах якийсь. Якщо колись доводилось стримувати свої природні пориви і бажання, то тепер ця проблема вирішена. Більше і близько нікого не підпустить. 

Так і провела вона час до пізнього вечора в парку то прогулюючись, то сидячи на лавці. Пробувала читати електронну книжку, але концентрації і настрою не вистачило навіть на це. Залишалося відсторонено спостерігати за вируючим життям навколо. Коли набридливі комарі і прохолода перейшли всі межі терпіння, довелось повертатися туди, куди не хотілося. 

Макара вдома ще не було. Марія накрила на стіл вечерю, яку приготували в ресторані і привезли все готовим. Дарина, опускаючись на крісло навіть попри відсутність апетиту, усвідомила, що самотність за цим великим столом і в цій просторій кімнаті гнітить. В принципі, не завадив би і сам Макар до компанії. Дівчина запросила Марію приєднатися, але та ввічливо відмовилась і попросилась, якщо можна, вже додому, оскільки хворий батько потребує уваги, а тут вона прибере завтра зранку. Дарина без вагань кивнула згодою. 

Зоставшись на самоті у великій пустій квартирі, ще більше захотілося, щоб прийшов Макар. Якесь парадоксальне бажання. Вони ж будуть тут тільки вдвох. Він і вона. Хіба не лячно після вчорашнього? Якби дивно це не звучало, але ні. Лячно було, чомусь, якраз без нього. 

Дарина швидко повечеряла запеченим з овочами лососем і, незважаючи на попередження Марії, сама прибрала і помила за собою посуд. Хотілося хоч чимось зайняти думки і руки. Потім пішла в гостьову спальню, яку тимчасово зайняла. Там неспішно прийняла душ і вляглася спати у велике зручне ліжко. Довго не йшов сон і доводилося витріщатися спочатку в стелю, а потім, лежачи на боці, на вхідні двері. Коли вдалось злегка задрімати, почула як вони відчинилися. Сон змело інтуїтивною тривогою. Вона розплющила очі і в дверному отворі помітила його силует, що обрамлювало неяскраве світло з коридору.

Дарина напружилась і серце закалатало в горлі, але мовчала. Макар, в піжамних штанах і футболці, тихо зачинив за собою двері і так само тихо підійшов до ліжка та ліг. Матрас прогнувся під ним і Дарина зразу відчула тепло міцного тіла, власник якого присунувся ближче і обережно притягнув її до себе в обійми. Вона так розхвилювалася, що аж затремтіла.

– Не треба, - прошепотів у волосся. - Не бійся. Ти знаєш, що причин на те нема.

– Знаю. Це інстинктивно, - прошепотіла у відповідь. - Мені ще гидко.

– Ти тому вирішила перебратися сюди?

– Частково. Ця кімната мені не знайома і не викликає ніяких асоціацій. Тут легше.

– Мабуть, твоя правда. Я про це не подумав, - легко погодився з логічними аргументами. - Як твій день пройшов?

– Зважаючи на всі обставини, можна сказати, непогано. Я, до речі, думала, ти будеш надзвонювати. Справ багато?

Волосся на маківці заворушилось від його смішка з видихом.

– Я й надзвонював. Тільки не тобі, а Марії, Михайлові. Тебе вирішив зайвий раз не дратувати собою.

– Розумно. 

Замовчали. Спокійне перемовляння подіяло відповідно і калатання серця збавило обороти. Близькість же чоловіка позаду сприймалась неоднозначно. Дарина не мала чіткої відповіді на питання хто він зараз для неї. Ворог і друг з рівними долями займали перше місце.

– І доки ти збираєшся мене тут тримати? - спитала дещо роздратовано. Настрій нестабільний і катав її сьогодні на емоційних гойдалках.

– Я не тримаю тебе тут, - відповів спокійно. - Ти можеш в будь-яку хвилину піти, але чи варто спішити? Зачекай хоча б трохи, поки самопочуття покращиться. Гадаю, коли ти зможеш дивитися на мене без ненависті і бажання зблювати, то можна говорити про повернення до колишнього життя. Не знаю скільки на це тобі знадобиться.

– А ти оптиміст, - хмикнула сарказмом. - Думаєш, що я колись так зможу?

– Сподіваюся дуже на це. Можливо, можна якось пришвидшити твоє зцілення?