Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Наступного, недільного дня Дарина відчула, надиво, значне полегшення. Чи то вчорашній самозабутній виплеск емоцій, чи то такий принцип дії психіки, що не може знаходитись в стані постійного максимального стресового напруження і поволі пристосовується, звикає до змін. Зрештою, щоб то не було, але почувалась значно краще. Який уже сенс побиватись за втраченим і тим, чого не змінити. Сталось так як сталось і це залишалось просто прийняти. Потрібно йти далі всупереч небажанню, всупереч душевним ранам, що, мабуть, довго будуть гоїтись. 

Хто б міг подумати і який парадокс виходить: причиною її швидкої реабілітації був той, хто зламав, хай без явного умислу, але не суть. Здавалось, що він і був тим єдиним шансом, єдиним лікарством, єдиною панацеєю, що могла зарадити в цій ситуації. Які дикі штуки, часом, викидає життя. Після такого перестаєш уже особливо чому-небудь дивуватися.

Прокинулась Дарина рано. Макара поряд уже не було. Вкотре нелогічно зробилось порожньо. Очевидно, стокгольмський синдром підвезли. Ха-ха. 

Дівчина встала і пішла до ванної. Після десяти хвилин вмивань і ранкових процедур вернулась до кімнати. Дивний спокій, задума і неквапливість керували нею. Вона підійшла до вікна. Сонце вже піднялось над горизонтом і своїм теплим сяйвом визирало поміж будинки. Добралось пару промінців і до неї, залазячи в замерзлу середину та прогріваючи її. Такі цікаві відчуття заполонили задуману дівчину і навіть заставили кутик губ обережно, несміливо поповзти вгору.

Дарина роздивлялася околиці і погляд несподівано зачепився за невеличку дерев'яну церкву, силует якої проступав між будинками. Її подальшу задуму перервав звук відчинення дверей. Дарина не розверталась, оскільки знала хто зайшов.

– Не думав, що ти так швидко прокинешся, - сказав тихо, спиняючись поряд з нею і теж задивився крізь вікно.

– Так, зазвичай у вихідні довше валяюся в ліжку.

– Погано спала?

– Ні, просто виспалась.

– Це добре, бо я боявся, що можу заважати тобі.

– Не хвилюйся. Все нормально, - відповіла, а сама зробила мовчазний, дикий, несподіваний і сумнівний висновок, що, можливо, тому і спала міцно - бо він був поряд. Та точно стокгольмський синдром в найточнішій своїй інтерпритації.  

Вони трохи помовчали і першим знову заговорив Макар.

– Куди ти так задумливо дивишся?

– Та он, бачиш між будинками, - вказала рукою вниз і праворуч, - невеличка церква?

– Ну так. І що в ній особливого?

– Нічого особливого. Просто пригадалося дитинство і те, як мама постійно тягала нас з братом і сестрою до церкви. На заході України з цим серйозно. В неділю чи свято хоч би кінець світу, а на ранкове богослуження мусиш явитися, - ностальгійно хмикнула.

– А ви, припускаю, терпіти цього не могли? - почувся його такий самий смішок.

– Навіть ти це розумієш, - глипнула косо, - а мама наша не хотіла. Ніякі аргументи на неї не діяли.

– Тому ти виросла і втекла до Києва. Чимдалі, щоб тебе більше не напружували робити те, чого не хочеться.

– Зокрема й тому, - тужливо всміхалась спогадам. - Але, як виявилося, я скучаю за цим. Тепер, зараз, мені навіть хочеться того спокою, що відчуваєш в храмі, але який в дитинстві здавався страшенно нудним. 

– А що стримує піти зараз?

– Гм… а, власне, що стримує? Нічого, - захитала головою. - Треба йти.

Дарина відвернулась від вікна і глянула на Макара, підтискаючи губи в натяку на добродушну посмішку. Вона збиралася одразу піти переодітися, але увагою зависла на його обличчі. Він ще не відвів погляду від вікна, але її застигла фігура заставила зацікавлено повернутися.

– Це я тебе так? - скривила бровки і рука несвідомо потягнулась до синця, що псував красу його обличчя, від скроні і до лівого ока, що аж почервоніло. - Ти, мабуть, весь в синцях.

– Це все загоїться, на відміну від твоїх “синців”, - сказав тихо, а пальці її, що невагомо торкнулися його лиця раптом пройняло електричним струмом на той біль, що майнув чорною тінню в чистій блакиті. Вона різко вдихнула, сіпнула долоню на себе і потупила погляд, ховаючи дивне збентеження.

– Треба одягатися. Невідомо о котрій годині служба. Я ж там ніколи не була, - протараторила схвильовано і ступила пару кроків у напрямку шафи, де розклала свій одяг. На півдорозі несподівано для самої себе спинилась і несміливо глянула на нього. - А ти як… може ти теж… - різко видихнула і махнула рукою. - Втім нічого. В тебе багато справ. Не зва…

– Я піду з тобою, - сказав впевнено. - Якщо ти про це.

– То неділя в тебе вихідний?

– В мене не було вихідних уже років п’ять. Гадаю, час настав, - краще б він не посміхався так лагідно. 

Дарина знов ховала свій збентежений і дещо наляканий погляд. Хотілося уточнити в нього, чи все правильно зрозуміла, але спромоглася тільки на кивок і поспішила до шафи. Макар зробив те саме - пішов до себе переодягатися.

Як Дарина і підозрювала, до літургії ще потрібно було чекати - півтори години. Але вони з Макаром вирішили не вертатися додому, а прогулятися парком, що розкинувся за самою церквою і посередині якого був невеличкий ставочок, де плавали дикі качки. Дарина довго спостерігала за птахами, що мали красиве забарвлення оперення: коричневе - самки і чорно-сіро-зелене із закрученим на хвості пір’ячком - самці. Вони так смішно пірнали у воду, залишаючи на поверхні тільки задерті догори лапи. Так кумедно, що важко було не всміхнутись.