Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Він відштовхнувся від підвіконня і впевнено, без поспіху пішов до Каміли, яка, здавалось, була за крок від сліз і істерики. Зупинився перед нею.

– Це правда? - спитав тихо, але в могильній тишині коридору сталевий голос заставив здригнутися.

Каміла, напротивагу його жахаючому спокою, тремтіла. Він хотів, болісно чекав її заперечень. Хоча б тут, коли увага школи до них прикута. Стосунки безповоротно скінчено, але її виправдання зараз - на очах у друзів, хоча б залишили йому крихту самоповаги. Втім дівчина не витримала. Давно накопичені і стримувані емоції захлинули потоком. Остогидло прикидатися і сам він поперек горла вже.

– Так, це правда! - крикнула йому в обличчя, де жоден м’яз не сіпався. 

– Чому? - холодно, тихо і страшно.

– А ти не знаєш? - засміялась якимось божевільним сміхом. - Бо кохаю його. Не тебе слабака, а його. Чи ти думав, що я б терпіла тебе, якби в нього були гроші? Та подивись на себе! Яка дівчина при здоровому глузді захоче тебе? - кричала, не добираючи слів. - Радій, що маєш таткові гроші, бо сам ти нічого не вартий і нікому не потрібен. Жалюгідна копія чоловіка. Нікчема!

Макар наче і не чув її слів. Стояв і дивився скляним зором. Не реагував. Ніяк. Каміла мимоволі затихла - злякалася його моторошного спокою.

– Що ж, - той же холодний, беземоційний тон, - не буду тебе більше затримувати. Тобі  треба провідати коханого в клініці, припускаю.

– В якій ще клініці? Ти мариш, - гаркнула дратівливо.

– Тій, де він лікується від сифілісу, - відповів так же холодно. Очі Каміли полізли на чоло.

– Не вигадуй дурні, - крикнула, не бажаючи вірити в почуте. - Який же ти гидкий. Навіть програти достойно не можеш. Слабак слабаком.

Макар не хотів більше цього слухати. Вистачило з нього приниження. Він відійшов від Каміли в сторону коридорного проходу, але на мить спинився, щоб сказати їй на прощання.

– Сподіваюсь, ви не користувалися презервативами, - розвернувся і пішов своєю дорогою. Каміла щось там істерично верещала йому вслід, але він її більше не слухав. Вакуум душі перестав сприймати звуки, інформацію і емоції.

Дарині здавалося, що серце зараз розтрощить грудну клітку. Вона дивилася йому в слід і не розуміла, що з нею відбувається. Зсередини била лихоманка від надлишку переживання. Вона не усвідомлювала себе, щось сильніше керувало нею, коли, не зважаючи на друзів поряд, зірвалася і побігла за ним. Йому ж страшенно боляче!

Кликала, але він не реагував - продовжував іти. Догнала його вже на вулиці - на виході зі школи. Дарина заступила йому дорогу і бездумно кинулась обіймати за шию. Він спинився непохитною статуєю. Холодний вітер пронизував тіло, але вони не відчували цього. 

– Макар, це все… все неправда… - гарячі ріки вмивали обличчя. Вона зарилась обличчям в нього на шиї і задихалась його болем. - Не слухай її, прошу тебе. Ти неймовірний. Ти чудовий. Ти найкращий.

Він продовжував стояти і ніби не слухав і не чув її. Вона гарячково тулилася і обіймала його від огидного відчуття власного безсилля. Його досі опущені вздовж тіла долоні піднялися і ледь відчутно торкнулися її талії. 

– Ну, не треба. Заспокійся, - попросив тихо і навіть підбадьорливо, легенько поплескуючи. Дарина відсторонилася і зазирнула в його пусті, потухлі очі. Нова порція болю стисла горло.

– Макар, будь ласка, ти не такий… Прошу тебе. Вона ненормальна якась. Не слухай ти істеричку, - сльози потоками лилися, голос не слухався, вона захлиналась емоціями і безсиллям.

– Ну чого ж, - відповів беземоційно. - Сильного чоловіка жінка не зраджує. 

– Брехня це все! - крикнула відчайдушно йому в очі. - Так само, як те, що ти слабак. Ти найкращий з усіх чоловіків, які мені зустрічались.

– Значить, дуже мало ти їх зустрічала, Пташко, - стис губи в подобі посмішки, яка нестерпно рвала серце. - Іди досередини, а то ще простудишся.

Макар залишив її самотньо тремтіти, не відчуваючи холоду. Вона і не знала, що безпорадність може бути настільки огидною. 

– Ти куди? Я тобі куртку принесу, зачекай, - крикнула йому вслід. Вона до відчаю не хотіла його зараз відпускати, але і затримати була безсила. 

– Пройдуся. Не треба, - кинув просте, не розвертаючись.

Дарині залишалось тільки дивитися вслід його понурій постаті із засунутими в кишені джинс руками. Без куртки і без шапки, коли вітер проймав до кісток і холодний зимовий дощ тільки посилював гнітючу атмосферу паршивого дня. Сльози болю і власної зараз нікчемності продовжували котитись пекучими ріками. Вона затулила рот долонею, стримуючи надривні схлипування. 

Ридання захлинали тому, що болів його біль. 

Ридання захлинали тому, що провидіння нашіптувало - підказувало, що розлучає їх зараз і бачить вона його востаннє перед дуже довгою розлукою.

***

Навчальний семестр закінчився і в повітрі впевнено витав запах Різдва. Дарина особливо любила це атмосферне свято. Ще з глибокого дитинства залишилися спогади поїздки до бабусі в село, в старенькій хаті якої завжди затишно потріскували в пічці дрова, відкидаючи жовтогарячі відблиски по стінах, а в центрі стола, посеред розставлених страв, стояла запхана в стакан з пшеницею свічка. Бабусі давно вже нема, але Дарина згадувала її з особливим теплом.